Подорож Україною
   

    Тут представлено текст публікації Чистий Нуль
Автор -
Наталя РОТАЙ
Оригінал знаходиться за адресою
http://www.umoloda.kiev.ua/number/706/208/25653/
Рік публікації - 2006
Джерело - Газета "Україна молода"

Наталя РОТАЙ

Чистий Нуль

06.07.2006


Місто Вилкове, розміщене фактично біля кордону з Румунією, — це останнє поселення на Дунаї перед місцем, де річкова вода змішується з морською. Туристів приваблює ця водна країна з багатьма острівцями, зліпленими з намулу та сміття, з вузькими каналами-вулицями, які тут називають єриками, з перекинутими через них горбатими дерев'яними містками, з маленькими очеретяними хатками, з розлогими вербами, які ростуть просто у воді, з унікальним виноградом, вино з якого можна пити тільки «не відходячи від бочки», та найсолодшою на півдні України полуницею. Як розповідає завідуюча інформаційно-туристичним центром Дунайського біосферного заповідника (ДБЗ) Акуліна Федоренко, тільки в дельті Дунаю в Україні можна побачити суцільні стогектарні зарості білого латаття і поспостерігати за тим, як рибалять рожеві та кучеряві пелікани. Туристи не знають про всі ті проблеми, що їх мусять долати місцеві жителі для збереження «очеретяного раю». Гості їдуть — проблеми залишаються...



Вилківські «іхтіандри»


Вулицю тут не перебіжиш — посередині вода, а на вузьких ділянках землі вздовж парканів прокладені дерев'яні кладки-тротуари. Коли ступаєш по дошках, вони пружинять і риплять, і в тебе з'являється відчуття, що ти йдеш по палубі корабля, який рухається. Аби потрапити на інший бік вулиці, треба дійти до горбатого (щоб під ним могли пропливати човни) мостика. Йти по містку краще по одному — у деяких місцях дерев'яна конструкція виглядає настільки ненадійною, що, здається, вона не витримає ваги пішохода, і він полетить у воду, склавши компанію прозорим малькам і горлатим зеленим жабам. Там неглибоко, не потонеш, але кому потрібний несподіваний душ?


Ми акуратно йдемо по кладочках, роздивляючись навколо. Ми — це група журналістів (ставимо купу питань), співробітники ДБЗ (проводять екскурсію), члени екологічної громадської організації «МАМА-86», юні активісти дитячих Дунайських клубів (готові попливти на так званий нульовий кілометр, або ж Нуль, щоб очистити цю ділянку заповідника від різного сміття) та представники компанії «Кока-Кола» (власне, вони виділили гроші на проведення екологічних та освітніх акцій до Дня Дунаю, який відзначається в передостанній день червня). Діти з Одеси верещать, ступаючи по хитких дошках, а місцеві ніби й не помічають незручностей своїх незвичайних тротуарів. Звикли, мабуть...


На вулиці рідко можна побачити автомобіль, в основному, це мікроавтобуси, якими до міста дістаються гості. Машина не вміє плавати в єрику, тож головним видом транспорту в українській Венеції досі залишається просмолений дідівський човен: за статистикою, у Вилковому зареєстровано три сотні машин та три тисячі човнів — на дев'ять з лишком тисяч населення. У містечку напівжартома кажуть, що вилківчанин візьметься за «бабайку» (весло) раніше, ніж навчиться ходити. А вміння добре плавати тамтешні малюки всмоктують із материнським молоком — улітку дітлашня цілими днями купається в каламутній воді. Ці «іхтіандри» навіть у найбільшу спеку не ховаються у прохолодному будинку, а лізуть у річку — тільки голова стирчить iз води. Пропливаючи Вилковим, ми побачили одну з таких голів із блаженним виразом обличчя у затінку під вербами. Жирна чайка вихоплює з води рибину й здивовано витріщається на «купину», яка раптом голосно чхає. Такий собі вилківський релакс...



Екзотику знищує прагматизм


Утім погляд туриста, який на тиждень приїхав до Вилкового в пошуках романтично-поетичних відчуттів, аж ніяк не збігається з думкою місцевого жителя, в якого за два кроки від хвіртки плюскотить вода. Вилковчанину, повірте, не до екзотики, коли в човні за декілька ходок треба привезти до очеретяної хати-мазанки запас вугілля та дрівцят на зиму чи «закинути» на ділянку всі необхідні матеріали для будівництва хати. Човен везе і балон газу (бо ж природнього тут немає), і новий обідній стіл, і телевізор чи холодильник, а як втратиш рівновагу — можеш скупатися в каналі разом із дорогою технікою. Просмолена шаланда і дівчат у весільних сукнях возить, і труни з покійними на борт приймає. На цьому нехарактерному для українських міст транспорті чоловіки вирушають на рибну ловлю, господарки збираються на базар, а діти пливуть до школи. Та й до городу, без якого сьогодні складно прогодувати родину, у більшості випадків можна дістатися тільки по воді. Можете собі уявити, наскільки обтяжливим є такий спосіб пересування...


«Раніше люди з цим мирилися, — говорить науковий співробітник Дунайського біосферного заповідника Тетяна Балацька. — Чому? Бо в них просто не було інших варіантів. А тепер люди побачили, що можна купити машину, замостити канал, який веде до будинку, завезти все, що треба, на авто й залишити його в гаражі. На жаль, все більше вилковчан так і роблять, самовільно засипаючи канали і зменшуючи тим самим красу й неповторність української Венеції». Дійсно, центральна частина Вилкового, де єрики засипані, а вулиці замощені, виглядає частиною пересічного, нічим не примітного провінційного містечка. А такою «картинкою» туристів не привабиш...


«І річ не тільки в екзотиці, — продовжує Тетяна Балацька. — По-перше, якщо канали замостити, не буде здійснюватись дренаж грунту, і городи, які сьогодні так щедро родять, засоляться і втратять свою цінність. По-друге, у дощові роки грунтові води все одно будуть підтоплювати вулицю, скільки б її не засипали. А ходити по багнюці, як на мене, не краще, ніж пливти на човні».



Туди-сюди — нема води


Без перебільшення, вода для мешканців української Венеції — це життя. У каналі купається малеча, поруч пропливають на човні рибалки, десь під деревом сидять iз маленькими вудочками діти, а неподалік жінка миє глечик... Води, як то кажуть, хоч залийся! І досить несподівано було почути від працівників заповідника, що місто, розміщене в самій дельті Дунаю, має дуже істотні проблеми з питною водою.


«30 відсотків нашого населення змушені пити воду з оцих каналів, — говорить Тетяна Балацька. — Чому змушені? Бо в їхніх будинках немає водогону, а вода потрібна і для прання, і для приготування їжі. Звичайно, наші предки все життя пили воду з Дунаю, і нічого. Але ж сьогодні єрики не такі чисті й прозорі, як були 100 років тому. Канали замулюються, засмічуються... Колись, за румунів, у Вилковому панував суворий закон: поки господар не розчистить канал біля свого подвір'я, не укріпить греблю, він не має права пливти на човні куди йому треба. Сьогодні з дев'яти з лишком тисяч населення цим займаються тільки невелика кількість ентузіастів, а їм не під силу навести лад на 70-кілометровій смузі єриків. Народ змінився... Раніше нікому не спало б на гадку нишком виливати помиї в канал, з якого люди п'ють воду, а сьогодні городяни будують чорні бані та влаштовують злив просто в єрики...»


За словами фахівця, пити воду з-під крана в тих будинках, де проведено водогін, — теж не кращий вихід. Мережа, збудована відразу після Великої Вітчизняної війни, вже застаріла, метал проіржавів, у багатьох випадках труба водогону йде паралельно з каналізаційною, і в них відбувається підсмоктування. Тому санепідемслужба все частіше знаходить у питній воді залишки фекалій. Мало того, гілка водогону проходить неподалік кладовища, і підсмоктування йде ще й звідти. Грошей на заміну старих труб міський бюджет не має, а обласне керівництво не поспішає з фінансовою допомогою. Нажахані такою інформацією, ми тільки пораділи, що захопили з собою ящик з мiнералкою...



Сафарі на пластик


Після обіду (рибу в українській Венеції готують просто не-пов-тор-но!) наша велика група вирушає до дельти Дунаю, щоб очистити нульовий кілометр від сміття. Дорогою до місця директор громадської організації «МАМА-86-Одеса» Світлана Слесаренко розповіла, що всього у проведенні акцій до дня Дунаю взяли участь 120 дітей — членів трьох Дунайських клубів. Протягом 15—29 червня школярі та студенти з Одеси, Вилкового та Ізмаїлу очищували від сміття канали української Венеції, вирушали в дослідницькі експедиції на озера Кугурлуй та Картал і здійснювали пізнавальне «полювання» на дунайську рибу. Гроші на проведення акцій виділили компанії «Кока-Кола Україна» та «Кока-Кола Хелленік Ботлінг Компані», які ще рік тому підписали меморандум порозуміння з Міжнародною комісією iз захисту ріки Дунай. Власне, відтоді компанії допомагають місцевим урядовим та громадським організаціям готувати заходи, присвячені збереженню екології цієї унікальної ріки.


За словами самих дітей, найцікавіше було ловити волокушами (спеціальними сітками) мальків риби, підраховувати кількість рибок, вимірювати їхню довжину та вагу. Після всіх необхідних «процедур» діти випускали мальків у воду, а записані дані обговорювали з фахівцями — співробітниками Дунайського біосферного заповідника. Втім деякі активісти Дунайських дитячих клубів і без підказок фахівців могли пояснити, що цього року через холодну зиму й затяжну весну осетрові погано нерестилися — якщо торік в аналогічному «сафарі» діти витягали в одному заметі до п'яти мальків білуги, то цього року в жодному заметі не було білужатка. Водночас маленькі дунайці виловили чотирьох раків («це добрий знак, бо ці тварини живуть тільки в чистій воді») і 624 молоді рибини родини карпових («цього року нерест карпових був дуже вдалим, у рибалок будуть гарні улови»).


Від спостереження за птахами, комахами й плазунами на дунайських островах діти теж були в захваті, а от збирання пластиковик пляшок, обгорток від чипсів, паличок від морозива й іншого сміття сприйняли на ура завдяки маленькій хитрості дорослих. Організатори влаштували змагання між трьома командами, визначивши цікаві призи за найбільшу кількість зібраних мішків зі сміттям. Тому, висадившись біля великого нуля, діти, озброєні чорними мішками, відразу ж почали полювання на сміття.



І всі проблеми обнуляться!


Цей гігантський знак у плавнях позначає місце, де Дунай впадає у Чорне море. А для того, щоб знак дійсно вказував на межу моря та річки, його доводиться кілька разів на рік пересувати ближче до кромки води. Дунай активно наносить намул, нарощуючи косу і збільшуючи дельту, а знак, ясна річ, не може сам «підповзати» по новоутвореній суші. «Нещодавно наші співробітники приїхали сюди, взяли нуль на руки й перенесли його ближче до краю води, — нагадує Тетяна Балацька. — А тепер бачите, він знову «втік» від кромки. Не знаємо вже, що й робити. Може, приладнати колеса, щоб легше було його пересувати?»


Ми поцікавилися в співробітників ДБЗ, звідки в дельті Дунаю (зона ж заповідна!) взялося стільки сміття? Невже відпочивальники накидали? «Ні, ну що ви, — відповіла Тетяна Балацька. — Сюди сам ніхто не приходить попляжувати чи влаштувати пікнік, тільки туристи вирушають на коротку прогулянку. Пластик та поліетилен приносить до нас течія — всі ці «подарунки» викидають мешканці 13 європейських держав, які розмістилися вище за течією. А ми мусимо все це прибирати...»


Подейкують, що чорний знак приносить людям щастя: варто лише пролізти крізь нього, як обнуляються всі негаразди, ще один нуль з'являється в зарплаті, діти стають відмінниками, а в жінок, які довго не могли завагітніти, округлюються животики. Хтось вірить у його магічну силу, хтось тільки скептично посміхається, але кожен турист, який потрапив на цей очеретяний край землі, фотографується біля пузатого знаку й загадує бажання. А раптом здійсниться?



Оригінал знаходиться за адресою
http://www.umoloda.kiev.ua/number/706/208/25653/

Рік публікації - 2006.

Джерело -

Газета "Україна молода"

Щоденна інформаційно-політична газета "Україна молода" видається з 1991 року


Див. також:

Вилкове

Дунай

Дунайський біосферний заповідник

Чорне море


07.2006
Теми, об'єкти: Дунай, Чорне море, Вилкове, Дунайський біосферний заповідник