Подорож Україною
 
   

    Тут представлено текст публікації Бескидський міні-рай без світла і дороги
Автор -
Іван КРАЙНІЙ
Оригінал знаходиться за адресою
http://www.umoloda.kiev.ua/number/438/208/15830/
Рік публікації - 2005
Джерело - Газета "Україна молода"

Іван КРАЙНІЙ

Бескидський міні-рай без світла і дороги

31.05.2005


У селищі з яскраво вираженою комерційною назвою «Вигода», мешканці якого здебільшого зайняті доглядом за лісом і переробкою деревини, авторові цих рядків розповіли вельми цікавий епізод. Один багатий європеєць, побувавши в малодоступних і надзвичайно мальовничих місцях Карпатських Бескидів, дійшов парадоксального бізнес-висновку: треба робити інвестиції в те, аби вберегти цю красу в недоторканному вигляді, тобто поставити заслін перед просуванням углиб окремих гірських місцевостей — споконвіку необжитих обширів — автомобільних доріг. Інакше буде втрачено ландшафтні родзинки, про які у позапострадянському європейському просторі вже мало що пам'ятають навіть довгожителі.



Інвестиції в дуплясті дерева — пташку шкода


З міркуваннями розбалуваного розкошами буржуя, звісно, можна дискутувати, але принаймні в одному він має рацію: шлях на території, подібні до тих, що збереглися обабіч річки Мізунки, справді не вписується в традиційні уявлення. Дістатися, приміром, до Соболіського лісництва можна лише плаєм (гірською стежиною. — Авт.) або вузькоколійкою. Решта наземного транспорту, зокрема й БТР та БМП, для цієї мети — непридатна.


Прокладати чи не прокладати впорядковані дороги в подібні місця — питання до кінця не з'ясоване. Приміром, у сусідній з нами Польщі на законодавчому рівні закріплено категорію гірських лісів, які називаються «економічно недоступними», хоча там, за офіційною статистикою, нині у 4-5 разів більше лісових доріг, ніж у нас. Поляки підходять до проблеми з позицій економічного прагматизму: якщо вартість дороги, прокладеної до лісосіки, вища, ніж ціна заготовленої там деревини, то це і є економічно недоступні ліси, тобто позбавлені сенсу господарської діяльності. Лісовідновлення там відбувається природним шляхом, як у ті часи, коли людина ще не винайшла сокиру.


В Україні, як і в колишньому Радянському Союзі, — інша лісова філософія. Відповідно до діючих правил, з важкодоступних гір треба стягувати донизу всі стовбури і патики, не придатні навіть для виробництва ДВП. Що вже казати про порівняння із західноєвропейськими країнами.


«Нещодавно я побував у ФРН на запрошення колеги-лісівника, який придбав 170 гектарів лісу у Східній Німеччині, — розповідає заступник начальника Івано-Франківського обласного управління лісового господарства Роман Олійник. — Він привіз нас на одну зі своїх лісосік, де ростуть буки півторастолітнього віку. Те, що я побачив, мало не шокувало: господар вирубав на ділянці всі кращі дерева, а залишив лише некондиційні — дуплясті та вражені грибками. Я не втримався від іронічної репліки. Немає, кажу, на вас наших інспекторів — за таке господарювання ви не вилізли б зі штрафів. А він відповідає: «Романе, мені держава платить 7 тисяч дойчмарок (йдеться про часи напередодні запровадження євро) за те, що залишаю саме ці дерева, бо тут у дуплах розмножуватимуться пташки». У них зовсім інший підхід до ведення лісового господарства».



Боровики найкраще збирати пудами


І, очевидно, не тільки до лісу. З територій, подібних до довколамізунських, вони вже давно зробили б рекреаційне диво. Бо людині, яка за життя ніколи не бачила гірської пущі, мабуть, важко уявити, що це за унікальна місцевість. Так само, як відкривав її для себе лісничий Соболівського лісництва Олександр Матусевич, котрий шість років тому прийняв справи від попередника.


«Під час осінньої повені 1998 року, — пригадує пан Олександр, — стихія забрала значну частину колії, і мені та комісії довелося добиратися сюди пішки. А потім ще додалися проблеми — випав великий сніг, долати який стало вдвічі-тричі важче. Взагалі-то сніговий покрив у цій місцевості лежить до середини квітня і часто досягає півтораметрової висоти. Буває, дивишся з будинку лісництва, як люди розчищають колію від снігу спеціальним плугом, то постатей не видно зовсім — лише шапки туди-сюди рухаються на рівні замету, як ляльки в руках схованих за ширмою акторів. Тут немає і ніколи не було електричного світла, обходимося гасовими лампами та свічками. Найближчі населені пункти розташованi в радіусі 20—25 гірських кілометрів. Узимку, коли світла пора доби дуже коротка і в лісництві на тижневе чергування залишається двоє працівників, на перших порах, чесно кажучи, було дуже не комфортно і сумно, особливо згадуючи роки навчання у Львові. А потім звиклося. Можна було ходити на ближній лісопункт, де працює дизельна електростанція і є телевізор. Крім того, в будь-яку пору року довкола краса, про яку словами не розкажеш. Мешкати тут постійно справді непросто, але потрапити сюди на певний час з гамірної цивілізації, думаю, захотілося б багатьом»».


Окрім чудових краєвидів та надійної ізоляції від людської суєти, компенсацією за тривалі зимові випробування стають фантастично багаті на гриби довколишні місця, до яких через бездоріжжя не можуть дотягнутися всюдисущі любителі тихого полювання. Пан Олександр розповів, що торік у серпні найдовше білі гриби збирав хвилин двадцять, бо більше півтора пуда не міг донести до лісництва. Поляни були просто всіяні боровиками — по 40—50 красенів на одному місці. В урочищі Пісок, розташованому поближче до сіл Долинського району, в урожайний рік, буває, ходити треба дуже обережно, аби не наступати на «червоняки» — підосичники.



Вузькоколійка: від цісаря Франца-Йосифа — до генсека Брежнєва


Власне, класти асфальт гірськими лісами, що ростуть на захід від села Старий Мізунь, мабуть, немає потреби: там на кілька десятків кілометрів углиб ніколи не існувало постійних населених пунктів. Із завданням перевезення ділової деревини успішно справляється вузькоколійка, прокладена ще наприкінці позаминулого — початку минулого століть, тобто за цісаря Франца-Йосифа. Ліворуч від села пролягає пряма впорядкована дорога, яка через Вишківський і Торуньський перевали з'єднує Івано-Франківщину із Закарпаттям.


Екзотична вузькоколійна залізниця, за словами начальника лісозаготівельного та деревообробного виробництва Вигодського ТзОВ «Уніплит» Ігоря Зайця, була започаткована австрійським промисловцем Пеппером винятково як комунікація для доставки деревини, заготовленої на віддалених схилах, у Вигоду, де тоді почала розвиватися деревообробна промисловість. При будівництві залізниці несподівано виникли ускладнення із сільською громадою Старого Мізуня, котра не дозволила навіть за грошову компенсацію спрямувати колію сіножатями рівнинного лівого берега річки, тому шляховикам довелося «переносити» трасу на правий скелястий берег, що значно ускладнило й без того не прості роботи. Треба було прокладати майже 20 кілометрів вузькоколійки, в одних місцях стесуючи кам'янисті нерівності, в інших — нарощуючи підпірні стінки.


У післявоєнний період, коли за вказівкою Сталіна розпочалося масове вирубування карпатських лісів для відбудови шахт Донбасу, загальна довжина двох магістралей Вигодської вузькоколійної залізниці разом з відгалуженнями сягнула 180 кілометрів: одна пролягла вздовж Мізунки, друга — вздовж річки Свічі до Мендунка Бескидського. Проте із середини 60-х років — уже за генсека Брежнєва — водночас із зниженням обсягів заготівель деревини у виснажених надплановими рубками карпатських лісах починає занепадати й вузькоколійка. Дві повені 1998 року взагалі знищили половину її діючих сталевих ліній. Зусиллями ТзОВ «Уніплит», аби знову мати доступ до виділених деревообробникам сировинних ресурсів, Мізунську гілку вдалося відновити, Бескидська — канула в Лету. Те, що не донищила стихія, розтягли люди. Здебільшого — на металобрухт.



Довга дорога до повстанської каші


З відродження Мізунської магістралі виник цікавий проект використання вузькоколійки для оглядових екскурсій під назвою «Карпатський трамвай». У 2002 році відбувся навіть пробний журналістський заїзд довжиною близько 30 кілометрів: від Вигоди до Соболівського лісництва. Проте далі репортажів ідея не просунулася — в організаторів забракло коштів, аби реалізувати задум на сучасному сервісному рівні, робити ж абияк — нерозумна трата грошей. Власне, невдача, вочевидь, була закладена в нерівноцінності двох різних «крил» проекту: вузькоколійкою через ТзОВ «Уніплит» володіє приватна фірма, а лісами — держава, представлена Вигодським держлісгоспом.


Зі свого боку, як стверджує пан Заєць, фірма готова вже цьогоріч забезпечити перевезення туристів, завершивши капітальний ремонт колії. Не виникне проблем і з рухомим складом: до двох відремонтованих пасажирських вагонів через місяць-півтора додасться ще стільки ж. Невеликі групи туристів у складі 12—14 чоловік можна перевозити дрезиною. Менш оптимістичні прогнози в керівництва держлісгоспу, який не має цільових коштів на обладнання вздовж вузькоколійки для початку хоча б двох-трьох рекреаційних місць з оглядовими майданчиками та закладами харчування. Єдина надія поки що на інвестора, який зумів би розгледіти в тутешніх ландшафтах з пологими схилами (найвища гора Магура сягає 1362 метри над рівнем моря) економічно вигідну перспективу і захотів вкласти в неї частину своїх капіталів.


На довколишній території, окрім привабливих краєвидів та безлюддя, є цікаві історичні місця, які теж можуть привабити туристів. «В урочищі Глибокий, — розповідає лісничий розташованого за Старим Мізунем Бистрівського лісництва Ярослав Луцький, — в період національно-визвольних змагань дислокувалася школа молодших офіцерів Української повстанської армії — «Молоді олені». — Там відновлено цвинтар, де поховані повстанці, а також бункер одного з останніх провідників УПА Роберта, в якому він і загинув, відстрілюючись від енкаведистів».


Звісно, аби зробити неупереджені висновки про місцевість обабіч Мізунки, треба неквапом, з дозволеною крейсерською швидкістю близько 15 кілометрів за годину, проїхатися у пасажирському вагоні, причепленому до тепловоза ТУ-4, яким керує машиніст iз 25-річним стажем Ігор Паньків. І на кінцевій зупинці — смарагдовій поляні перед Соболівським лісництвом — посмакувати повстанською кашею від Василя Палила, лісника за фахом і доброго знавця рецептів традиційної бойківської кухні. Пан Василь охоче поділився секретами лісової амброзії з читачами «України молодої». «Копчені реберця (свинячі, телячі чи баранячі) кидаємо, — радить він, — у киплячу воду разом із заздалегідь замоченими і порізаними на шматочки сухими білими грибами. Зваривши їх до готовності, засипаємо промите пшоно. Наприкінці додаємо спеції. Кашу зазвичай варять у чавунному казанку. Рецепт простий, але страва дуже смачна і ситна. Раніше її готували партизани УПА, а тепер — переважно пастухи на полонинах».


Звичайно, партизанська каша найліпше смакує в горах, але приготувати її на природі можуть і мешканці рівнинної України, після чого, як стверджують знавці, їх обов'язково потягне у Карпати, зокрема і в щойно описані місця.



Оригінал знаходиться за адресою
http://www.umoloda.kiev.ua/number/438/208/15830/

Рік публікації - 2005.

Джерело -

Газета "Україна молода"

Щоденна інформаційно-політична газета "Україна молода" видається з 1991 року


Див. також:

Бескиди

Вигода

Вузькоколійка "Карпатський трамвай"

Карпати

Старий Мізунь

урочище Глибокий


07.2006
Теми, об'єкти: Карпати, Бескиди, річка Мізунка, селище Вигода, село Старий Мізунь, вузькоколійка, урочище Глибокий, УПА