Подорож Україною
   

    Тут представлено текст публікації Голяндерські українці,
Автор -
Ніна РОМАНЮК
Оригінал знаходиться за адресою
http://umoloda.kiev.ua/number/670/286/24340/
Рік публікації - 2006
Джерело - Газета "Україна молода"

Ніна РОМАНЮК

Голяндерські українці,

або Як голландці в турійському озері капусту й огірки квасили


12.05.2006


...Сади тут були колись — до неба. Як зацвітуть яблуні з черешнями, заплівшись білими кронами в суцільний вінок — не намилуєшся цією небаченою красою, не надихаєшся пахощами! Хатини чепурненькі, чистота довкруг, як у німця, — не село, а рай. Німецькими тут були не лише порядки, а й значна частина населення належала до голяндерського роду — племені ще з часів, коли цариця Катерина розселяла голландців, де були ліс, вода і родючі землі. За чотири століття свого існування голяндерська колонія на березі Перевірського озера виросла у велике село, де змішалися й долі людські, і кров голландсько-німецька з українською. Німці принесли в поліську глушину не лише свої звичаї й культуру. Вони вчили поліщуків господарювати. І хтозна, яким би був нині цей край, якби у 1940-му голяндерці не покинули за наказом Москви і Берліна оброблені ними землі й не поїхали на історичну батьківщину...



Голяндерська Тузла просить піску


Гадати, що було б, якби не сталося великого переселення народів перед Другою світовою та після неї, справа марна. А от що залишилося нині від голяндерських порядків у турійському селі Олександрівка, що розсипалося старенькими хатками вздовж берега озера, ми побачили на власні очі. Новообраний сільський голова Новодвірської сільської ради Леонід Лук'янчук запропонував поїхати в одне з семи сіл, що входять до складу цієї сільради, аби журналісти писали правду про те, як живуть наші села насправді. Не ті, що над центральними трасами, куди начальство возять «досягнення показувати», а ті, куди ніхто й ніколи не заїжджає. Навіть він перед виборами не встиг заїхати в Олександрівку і поспілкуватися з десятком її мешканців. Бо щоб об'їхати всі сім сіл, треба кілометрів сімдесят намотати. Вже після виборів із новообраними сільськими депутатами вони зробили такий вояж по всіх своїх територіях, аби побачити й почути всі їхні болі та проблеми.


Зрозуміло, що олександрівські «дєвушки» (а живуть у колишній голяндерській колонії самі бабці та один дядько Василь, хоч нещодавно до цієї компанії додалася одна молода сім'я, яка з Харківщини переїхала) за «чужака» Леоніда Андрійовича, не голосували, бо не бачили його й не чули. І поки що до нової сільської влади придивляються.


Олександрівці не пощастило не лише в 40-му, коли працьовиті голяндери поїхали до Німеччини, а на зміну їм прийшла совєтська влада, яка від німецько-бюргерських і українських куркульських апетитів місцевого селянства й сліду не залишила. Чудові голяндерські сади порубали на дрова. Деякі добротні хати розібрали люди — ще голяндери до Німеччини не встигли доїхати. Потім сюди заселили українських переселенців iз-за Бугу, яких теж «добровільно» переселяли з предковічних їхніх земель у радянську Україну.


Не пощастило Олександрівці й у 1991-му, коли радянська влада наказала довго жити. Якби протрималася вона ще хоч кілька місяців, будівельники встигли б завершити будівництво дороги до Озерян, куди олександрівцям всього-на-всього півтора кілометра. Та не судилося. Згорнули шляховики роботи, забрали техніку і подалися геть, поховавши назавжди надію мешканців голяндерської колонії на нову дорогу до найближчих Озерян, куди ходять голяндерці до церкви і де хоронять своїх покійників. І тепер, коли весною води багато або йдуть дощі, через греблю, яку охрестили голяндерською Тузлою, ні проїхати, ні пройти. А щоб похоронна процесія добралася до кладовища, треба об'їхати сусідні села, здолавши майже тридцять кілометрів замість півтора. Ну не іронія долі?


А тому першим наказом і проханням олександрівських «дєвушек» сільському голові було навозити за літо трохи піску на їхню Тузлу. Щоб не брьохалися діти по коліна в багнюці, їдучи до стареньких батьків із міста, щоб не витягали тракторами маршрутки, що відважуються самотужки здолати голяндерську греблю. Щоб тих 200 метрів шляху, що відділяють десяток самотніх хатинок від найближчого населеного пункту, стали дорогою життя, а не безпросвітньої безнадії, що оповила село (і не тільки це) в останні п'ятнадцять рокiв.



Олександрівський бабський батальйон


...Від усвідомлення того, що шістдесят літ тому тут кипіло життя, народжувалися діти, розвивалися ремесла, а тепер тільки голландська криниця, закидана сміттям, і самотній клен нагадують про ті часи, стає прикро. Та чистота й порядок ще панують біля акуратних дерев'яних будиночків, де проживають нащадки голяндерців. Може, ота змішана німецька кров таки дається взнаки, бо старенькі бабці підтримують свої оселі у чистоті й не дають безнадії геть їх здолати. Навіть маленька хатинка самотньої баби Жені, заховавшись у заростях здичавілих кущів, причепурена ще до Великодня, дивиться на подорожніх свіжовибіленими стінами.


Батько у Євгенії Риль — голландець, як кажуть у селі. Наполовину німкенею може вважати себе й Ірина Миколаївна Володавець, бо мама її німецької крові — Юлія Гольц. І вони, і старша за них сусідка Катерина Кирилівна Гончарук добре пам'ятають голяндерські часи.


— Порядки були такі: п'ять днів працювали голландці добре, а в суботу все заготовляли для неділі. Скотину чим годувати, собі їсти. Зате в неділю вже йшли у костел, а після обіду всі йшли до озера. Грала німецька духова оркестра, молодь танцювала, по озеру човни плавали, — до дрібниць пам'ятає події більш як шістдесятирічної давності баба Катя. — До нас додому теж два голяндерські хлопці до старших сестер приходили. Один на бубні грав, другий на гармошці, а тато мій на скрипці — як заграють! Бенам і Міхал звали їх. І от років дванадцять тому кличе мене наш Булат (сільське прізвисько): «Катю, йди-но сюди, голяндери приїхали!». Виходжу і впізнаю Бенама, він з сімнадцятого року був. Як уже він мене обняв, поцілував: «То ти мене впізнала?». Потім другий раз приїжджав. Тепер не знаю, може, вже й помер... Карту робили, позначили, де чия хата стояла. Я помню, як голяндери від'їжджали у сороковому році. Якраз Новий рік був. Нас у школі вчитель построїв на лінійку. З одного боку — українські діти, з іншого — німецькі. Виступив із гарною промовою. Ми підійшли до них, кожному руку потиснули, розцілувалися, а потім поклонилися їм. Ось так ми прощалися... Гітлер знав, що воювати з нами буде, от він своїх людей і забирав. А якось приїхав ще один голяндер. Ще маленьким був, як його вивезли. Питає, чи не знаємо, де була хата його тата, звали його Барило по-сільському? «Знаю, — кажу, наша земля із його межувалася». Повела, показала. І він став, перехрестився і помолився по-своєму. Потім на кладовище голяндерське його повела, показала. «Я побував на тому місці, де стояла моя колиска», — все говорив він. Після війни у село повернулося з полону четверо голяндерців. Їх уже везли поїздом у Казахстан, а вони Ковель побачили і в Бресті з поїзда зійшли, пішки в село своє прийшли. Герман Кунц хатину-мазанку підладив, взяв нашу жінку собі і жив. Вона його тут і поховала. Міхал Риль потім до Німеччини виїхав, бо дружина з сином уже там жили. А Міхал Християнко теж до своїх у Германію їхав, але по дорозі в Польщі помер.


Висока, статна, з довгими, як у музиканта, пальцями баба Женя Риль трохи таки схожа на нормандку. Вона пам'ятає, як голландці квасили на зиму та солили овочі:


— Бочки здоровенні, з мене на зріст були, на два дна. І понімаєте, квасили якось огірки без води. Ті бочки на зиму топили в озері, обмотували їх дротами, кілками відгороджували, щоб вода на глибину їх не затягнула. А вже в травні десь витягували. Які то були огірочки! Роздавали людям, бери відро — два, скільки хочеш. А капуста кисла — біла-біла, хрумка.


— І не шкодували?


— Ніколи. А що, вони таку бочку самі з'їдять?



Щук руками ловили, а раків було, як мулу


Голяндерське озеро (або Перевірське) завжди славилося раками. Навіть молодші олександрівці пам'ятають, скільки ще після війни було раків у їхньому озері. На запалені факели виповзало з води цих клещатоногих стільки, що землі не було видно.


— А які раки! Не ті, що тепер на базарі продаються. Як рука моя до ліктя, — показує донька баби Каті Віра Гончарук, яка до самої зими тепер живе з мамою в селі, а на зиму їде до себе, у Ковель, бо тут зимою тяжко. — Пропали раки, як літаки міндобрива по колгоспних полях стали «сіяти». Все над озером нашим вони розверталися і вся та гидота у воду осідала.


Риби в Перевірському теж було сила-силенна. Баба Женя впіймала щуку руками у струмку на самій їхній Тузлі. Та таку, що як вхопила за голову і підняла в повітрі, то хвіст ще по землі совався:


— Тримаю крепко, думаю, понесу зараз до Булата, хай заріже, бо сама не справлюся. А вона хвостом по колінах як вдарить мені — і вирвалася. І пішла у воду.


Про голяндерське озеро ходило чимало легенд. Одну з них і досі передають з вуст в уста. Йшла наречена на весілля гостей кликати. І ніби зачепилася платтям за щось, порвала й спересердя крикнула: «А щоб ти провалилося!» І провалилося село, а на його місці стало озеро. Часом, як ловлять рибу, й досі сітка за щось зачеплюється. «Знову за купол зачепилася», — кажуть рибалки, бо і церква теж на дні озера опинилася. Кажуть, місцями глибина озера сягає 36 метрів. Але тут ніколи не було утопленика, і цим дуже гордяться олександрівці.


Після меліорації вода голяндерського озера відступила з-під хат на кілька десятків метрів. Озеро меншає, заростає очеретом й дичавіє. Від колишніх, зроблених ще за часів головування у колгоспі імені Щорса Степана Олексійовича Назарчука, величезного пірсу, грибочків для відпочинку, футбольного майданчика та інших пляжних атрибутів не залишилося й сліду. Колись на Перевірське з'їжджалися з усіх-усюд люди, святкували тут обжинки, Трійцю, День молоді, влаштовували різні свята. А тепер на перший день Великодня якось п'яна компанія з Луцька приїхала, цілу ніч галасувала, людям під городами пляшок набила й поїхала. От і вся культура.


Улітку на голяндерській колонії знову стане весело. Знову приїдуть німці вклонитися батьківській землі, знову збиратимуться в Іриній хаті (в Ірини Миколаївни Володавець) на «спєвки».


— Як тільки ввечері одинадцята стукне, команда прозвучала, і бабці тут як тут. Арнольд на губній гармошці грає, а ми співаємо, — сміється Віра Гончарук. — Не даємо нікому нудьгувати. По два тижні німці тут у нас жили. Аби те літо було дванадцять місяців!..



Повернення до проблем


Бабський батальйон Олександрівки навдивовиж дружний і згуртований. Бо тут інакше не можна. А ще дуже дисциплінований. Уявіть: у баби Жені два роки, як світла немає, а вона весь час по одній гривні щомісяця платила.


— Щось на трубі сталося. Приїхали мантьори ремонтувати, а дощ ллє, світу не видно. Кажу, хлопці, що ви зробите такої погоди? Як поїхали — і по цей день.


Так і живе бабця без лампочки Ілліча, а як треба присвітити — свічка виручає. Сільський голова записує собі в записник — треба допомогти бабі, це ж не стовпи нові ставити чи дроти тягнути. А просто під'єднати до труби...


Ми повертаємося у Новий Двір. Такими ж проблемами, як маленька Олександрівка, живуть й інші невеликі і зовсім не малі населені пункти сільради. Розбиті дороги, закриті клуби, що зяють порожніми вікнами, недоглянуті пам'ятники-меморіали, гори сміття на стихійних сміттєзвалищах — все це дісталося у спадок новому голові Леонідові Лук'янчуку. І в його рідному селі Синявка теж. На роботу він їздить щодня такими ж розбитими дорогами по десять кілометрів туди й назад. Взявся навести лад для початку на сільських кладовищах, повивозити треба сміття, завезти білий пісок, щоб могили посипати. Недарма кажуть: хочеш знати, чи є в селі господар — подивися на кладовище. Дуже хоче він допомогти своїм землякам виборсатися з багаторічних лещат безнадії та запустіння. І бажання є, і досвід зі знаннями. Ще б трохи державної підтримки тим сільським громадам.


В Осьмиговичах, наприклад, клуб давно в аварійному стані. А тому взяли в оренду у райспоживспілки частину магазину, де хочуть навести лад і зробити клуб, щоб молодим було хоч десь зібратися. А молоді в селі дуже багато, і всі безробітні. Леонід Андрійович добре знає, що таке безробіття. Він працював заступником начальника цеху на Нововолинському заводі «Оснастка», дружина — інженером-технологом. Коли завод зупинився, вони п'ять років тільки вважалися, що працюють, а самі рятувалися у Польщі, торгували на базарі, виживали як могли. Ще двох дітей навчали в інститутах. А коли тато у селі зліг і мама залишилася сама, довелося покинути міську квартиру й повернутися у село. Взяв батьківські паї і став хазяювати. І вчитися виживати треба було вже тут. Засіяв площі зерновими, цукровими буряками, купив трохи техніки. Напевне, побачили люди, що зумів дати лад своїй господарці, тому й проголосували за Леоніда, сподіваючись, що наведе лад і на довірених йому територіях. Сьогодні сільський голова з дружиною тримають чотири корови, мають засіяних сім гектарів землі. Ще б тільки цінувалася та селянська праця належно. І щоб депутати Верховної Ради хоч трохи цікавилися тими проблемами, якими насправді живе звичайне село, а не зразково-показове.



Оригінал знаходиться за адресою
http://umoloda.kiev.ua/number/670/286/24340/

Рік публікації - 2006.

Джерело -

Газета "Україна молода"

Щоденна інформаційно-політична газета "Україна молода" видається з 1991 року


Див. також:

Волинська область

Волинь

Олександрівка


07.2006
Теми, об'єкти: Перевірське озеро, село Олександрівка, Волинь