Подорож Україною
 
   

    Тут представлено текст публікації Через 820 років, на тій же ж річці
Автор -
Ігор Козловський
Оригінал знаходиться за адресою
http://www.vechirka.kiev.ua/article.php?id_article...
Рік публікації - 2005
Джерело - газета Вечірній Київ

Ігор Козловський

Через 820 років, на тій же ж річці

Дехто з істориків певен, що відбулася битва князя Ігоря з половцями 1 травня 1185-го. Себто 820 літ тому. Того дня було затемнення, а про нього саме і згадується в «Слові о полку Ігоревім». Отож, й орієнтуватися в часі легше. Половецькі хани Ґзак і Кипчак заманили князя Ігоря на Кам’яні солоні озера, де ні коней не напоїш, ні сам спраги не вгамуєш. Під час бою його зрадили найманці-клабуки (каракалпаки), князь погнався за ними, але потрапив у пастку на річці Каялі. Спеціально для вас ми побували року Божого 2005-го на тому місці й можемо дещо розповісти.



На річці на Каялі


Де та Каяла нашій журналістській групі показав міський голова Слов’янська пан Анатолій Левит. Він чудово знає не тільки сьогодення підпорядкованих його мерії земель, а й їхню багату історію. У цьому ми переконалися, коли приїхали на місце. А воно саме під мостом на тій Каялі, який на трасі зі Слов’янська до Святогірська. То все Донецька область нині, північ її.


Річкова долина, ширина якої не більш ніж півтори сотні метрів, перегороджена тепер крім насипу моста ще й дамбою – кроків за п’ятдесят вгору. По обидва боки дамби, спорудженої за «святотацьких часів», зараз дві водойми: одна – широка і чиста. Друга – брудна і з качками. Обидві накривають те місце, на якому, згідно зі «Словом» половці полонили князя Ігоря. На більшому, тому, що чистіше, нині купаються дітлахи. І ніхто з них не відає, що то за святе місце для української історії. А якби відали, то не зламали б дерев’яного пам’ятного знака на честь далеких днів, і не потопили б його в калюжі зі своїми качками.

– Тепер встановимо кам’яного, залізобетонного! – в серцях каже міський голова пан Левит. – Онде на пагорбі! Щоб із дороги видно було…


Навколо степ. На пагорбах ліс. Грабовий, дубовий, а вище – сосновий. Пустка, як колись. Тільки одна хатка і господарство, і качки, певне, звідти. До нас підходить господар будинку, який явно почувається господарем на цьому місці. Запитує нас, ми розпитуємо його. Каже – знає про останню битву князя Ігоря. І дітей навчає, а хто знака зламав – «…а хрен його знає?!»


Повірте, зламаний знак – єдиний недолік, побачений нами в Святих Горах. І мер Слов’янська до цього руку таки приклав: за його головування відновлено чимало з того, що було зруйновано в не далекі часи. Святими Горами тут називають височенький таки пагорб над сусіднім з Каялою Сіверським Донцем. Тут є просто диво природи – біла крейдяна скеля, яка в незапам’ятні часи відколася від підніжжя гори Фавор і так завмерла над річкою. На ній зараз монастир. Він там давно, але до недавнього часу на ньому не було ні хрестів, ні слави. Тільки при надзусиллях місцевої громади вдалося відновити та відреставрувати монастир. А рік тому він, чоловічий, дістав нову назву – тепер це Лавра. І, як і в київській, тут є печери.



У Лаврі над Сіверським Донцем


Згідно з переказами, князеві Ігорю, після втечі з полону, допомагали бродники (берладники, – І.К.), найперші в Україні козаки. Так в ХI – XII сторіччях називали втікачів із Княжої держави, які селилися в Дикому Полі й жили тут ватагами. Та не всі вчені нині погоджуються їх називати прабатьками козаків. Проте то не наша справа – сперечатися, ми пишемо, що бачимо.


І переховувався князь Ігор у печерах, якими просто посічена із середини ось ця біла скеля на березі Сіверського Донця. На скелі – церква, до якої можна знизу піднятися тільки через підземний хід – через рукотворні печери. Сіверський Донець та ця споруда на його правому березі в оточенні зелених стрімких пагорбів – справді варта уваги місцина. Архітектурний ансамбль XVII – XIX століть становить основу комплексу пам’яток історико-культурного заповідника. У часи Козацької держави тут, у печерах крейдяної скелі, був православний Успенський монастир.


Якби Україна здобула незалежність ще тоді, коли комерційний туризм щойно-щойно народився, ця біла скеля, всіяна малесенькими отворами-віконечками – виходами з печер, неминуче потрапила б до переліку найкрасивіших природних об’єктів Європи. Без жартів.


Прокопали печери, як нам розповіли ченці, які тут служать гідами, якщо так можна сказати, перші утікачі з Візантійської імперії. Тобто монахи, які потрапили у немилість до імператорів-іконоборців. Так називали тих, хто прийняв учення про гріховність поклоніння зображенню. Ці втікачі начебто першими й прокопали гору, заховалися в нутрощах її, і від своїх переслідувачів, і від місцевих розбишак. То було ще до прийняття християнства в Києві. Проте і це також не доведено. Історики, які не надто намагаються прив’язати білу скелю до православ’я вважають, що її почали розкопувати ще раніше. Цікаво, що вхід до Лаври нині охороняють козаки. Цебто хлопці з козацьких сучасних громадських організацій. Одним із їхніх завдань є – не пропускати на територію чоловічого монастиря дівчат і жінок в... брюках. Тому прекрасна половина, щоб потрапити бодай до музею, змушена підв’язуватися хустинами і шарфами. Їхні голови також мають бути покритими.


Печерні храми – це просто перлина заповідника, що входить до складу Національного парку «Святі Гори». У них постійна температура, що влітку, що взимку +8 градусів. Несподівані зустрічі в печері наче повертають у середньовіччя – ідеш темним коридором, а тут раптом звідкись тай на зустріч чернець у рясі, зі свічкою. У келіях ченців, які тут мешкали у старі часи, збережено тодішній убогий інтер’єр. Тут три келії. Нині монахи проживають у будівлі під горою, яку відновили за часів незалежності України. А до того всі будови Лаври були напіврозвалені. Нині інші порядки, інший час. Із цих щілин-вікон видно протилежний берег Сіверського Донця. На якому донедавна був громадський пляж. Нині керівництво Лаври домагається, аби його перенесли подалі від вікон чоловічого монастиря. Отак!..


– Таки доведеться перенести, – зізнається пан Анатолій Левит. – Он туди, за міст. Подалі.


А за якусь чверть години блукань печерами ми опиняємося на вершині білої крейдяної скелі. Панорама, що відкривається з підніжжя Михайлівської церкви, збудованої ще в XVII столітті в стилі українського бароко, просто проситься до об’єктива фотоапарата.



На курорті й у Національному парку


Слов’янськ – це відомий курортний центр, де використовують природні запаси краю. Приміром, тут є солоні озера. Ці водойми несуцільним ланцюжком тягнуться аж до Краматорська. То ті ж самі, біля яких потрапив у пастку полк князя Ігоря. Його коні не змогли напитися з Кам’яних озер. Зате нині мінеральну воду тут п’ють хворі на шлункові захворювання і не лише. Купання в такому озері – тільки за настановою медиків. Найдовша водна процедура в цьому «мертвому озері» триває 20 хвилин. Також лікують у Слов’янську підводним душем-гідромасажем, застосовують лазеротерапію. Використовують природні грязі (на знімку) для лікування різних хвороб, а найголовніше – наслідків травм опорно-рухового апарату, остеохондрозів, радикулітів тощо.


Національний природничий парк «Святі Гори» надзвичайно багатий історико-культурною спадщиною, як ми вже знаємо, але не тільки – також і тваринним, і рослинним світом. У ньому понад 2000 видів фауни. Із них вісім видів хребетних занесено до європейського Червоного списку. У парку росте 943 види вищих рослин, і 12 з них у тому ж таки списку. На території 40 589 гектарів, розміщено близько… 130 археологічних та більш як 70 історичних пам’яток. Цей Національний парк займає середню течію Сіверського Донця в межах так званої Донецької північно-степової провінції. Геологічний фундамент тут – крейда і крейдоподібний маргель. Переважають крейдяні скелі та круті урвища правого корінного берега, які заввишки 100–120 м.


Ці пагорби – природне середовище для одного із відомих ендеміків краю – крейдяної сосни, рослини, занесеної до Червоної книги України. Крейдяні бори вважаються візитною карткою заповідника на святих горах. Директор Національного парку пан Юрій Васильєв, розповів, що в заповіднику ведуться роботи з відновлення цієї рідкісної рослини. Спочатку з шишок, назбираних лісниками в лісі висаджують довгими рядами насіння. З 10 тонн шишок проростає тільки десята частина. Їх знову пересаджують у грядки, поливають. Здорові саджанці сосни висаджують переважно на місцях лісових пожеж, де вогонь знищив ліс за лічені години. Висаджувати крейдяну сосну на майже лисих пагорбах – завдання не з легких. Адже крейдяна сосна росте безпосередньо з крейдяної породи. Тому застосували спеціальний агрегат – меч Колосова, який прорубує в породі шурф, до якого і вставляється саджанець сосни. Юрій Васильєв навіть показав нам, як ним користуватися: треба тричі обійти цим мечем саджанець, щоб його не можна було витягти рукою.



* * *


Аніж заглядати за кордони, мабуть, ліпше придивитися, а чи не забули ми, що й наш край ще чимало таємниць, забутих і нерозвіданих, приховує від нас і від гостей України. Аніж сидіти в чотирьох стінах, краще таки знайти змогу і час для подорожей рідним краєм. Не так воно й дорого, якщо спробувати.


27 квітня 2005 року



Оригінал знаходиться за адресою
http://www.vechirka.kiev.ua/article.php?id_article...

Рік публікації - 2005.

Джерело -

газета Вечірній Київ

"Вечірній Київ" - газета для усіх поколінь. Виходить з вівторка по суботу українською мовою.


Див. також:

Донеччина

Миколаївська церква

Національний природний парк "Святі Гори"

Святогірський Успенський монастир

Сіверський Донець

Слобожанщина

Слов'янськ


09.2006
Теми, об'єкти: Донецька область, річка Каяла, князь Ігор, хан Ґзак, хан Кипчак, Національний природничий парк «Святі Гори», монастир (лавра), Сіверський Донець, крейдяна скеля, Печерні храми, Михайлівська церква (XVII), Слов’янськ, курортний центр, травми опорно-рухового апарату, остеохондрози, радикуліти, солоні озера