Подорож Україною
 
   

    Тут представлено текст публікації Відкриття Бойківщини
Автор -
Людмила Таран
Оригінал знаходиться за адресою
http://www.vechirka.kiev.ua/article.php?id_article...
Рік публікації - 2005
Джерело - газета Вечірній Київ

Людмила Таран

Відкриття Бойківщини

Ці мандри задумала, маючи на меті побачити село Кульчиці, звідки родом зокрема гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Але складалося так, що ширше ознайомилася з українським тереном – історичною Бойківщиною.



Кульчиці


Дістатися до Кульчиць без проблем. Із вокзалу в Львові – на маршрутку до Самбора. Там одразу пересідаю на іншу – до Дрогобича. Краєвиди такі красиві, що їхала б і їхала. Сім кілометрів від Самбора – і вже Кульчиці. А до самого села від траси – пішки. Аби відчути нове місце, треба пройти його ногами. Краса перехоплює дух: пагорби з різнотрав’ям, ліси вдалині, простір і воля, хоч співай.

Кульчиці – унікальне село: засноване осадниками, що походили з лицарів гербу Драґо-Сасів. Вони брали участь у хрестових походах, хоча це слов’янський рід, який жив на території, завойованій у Х ст. німецько-саксонськими феодалами. Після походів Драґо-Саси опинилися на землях угрів, а потім прибули на службу до князя Данила та його сина Лева. Перша письмова згадка про Кульчиці – в привілеї Лева 1284 р. Рід цей нараховує понад 1000 років, і нащадки його мають прізвища Кульчицькі, Яворські, Гординські, Бачинські тощо: 144 гілки. Драґо-Саси досі гуртуються, досліджують свою історію. За день до моїх відвідин запис французькою мовою в книзі відгуків краєзнавчого музею с. Кульчиць залишив Алан Волчко-Кульчицький із Швейцарії. Такі гості зі всіх куточків світу тут не переводяться. Може, колись у цьому селі зведуть готель, де мешкатимуть представники древнього роду, що навідуються сюди. Вони не загубили коріння. Мислять себе українцями. А нам усім пишатися цим родом.

…Ось на пагорбі височить пам’ятник гетьману Сагайдачному. Ще 1960 р. громада села клопоталася про спорудження монумента. Верховна Рада УРСР дала дозвіл, та місцеві партбонзи – прислані «для порядку» – зробили все, аби справу спустили на гальмах. У 1989 році вдруге одержали дозвіл на спорудження. Та лише 11 жовтня 1992 р. пам’ятник відкрили. Побіля нього – церква св. Флора і Лавра: на тому місці, де й була в часи Сагайдачного. Дві липи обіч церкви, за переказами, посаджені ним. У Києві вони вже давно відцвіли, а тут ще стояв медовий дух.

Особливість цього розлогого села – воно досі ділиться на Кульчиці Шляхетські та Кульчиці Рустикальні (тобто сільські). Жінка, з якою я розговорилася, так вимовила: «Роштикальні». Збереглися із бозна-яких часів і назви кутків (теренів): Королівське, Кут, Ласки тощо. Звідси родом Марко Жмайло-Кульчицький і Павло Бут (Павлюк) – гетьмани запорозького козацтва. А також – Юрій-Франц Кульчицький, герой оборони Відня від турків 1683 р., який відкрив першу в Європі кав’ярню. Вдячні віденці поставили йому пам’ятника, іменем назвали вулицю.

Щодо сучасності – тут вітаються «Слава Ісусу». Люди зі шляхетними обличчями, свідомі громадяни. А працювати ніде. Раз на тиждень курсує автобус між Кульчицями та... Італією: чи не півсела на заробітках. Чимало цікавого довідалася, та бракує місця на оповідь. Варто приїхати бодай до цього одного села і відкрити його для себе не в поспіху. Тут – знамениті городища шнурової кераміки – ІІІ-ІІ тисячоліття до н. е. Здавна освячене місце…



Самбір


Дуже привітне місто на Дністрі. Вперше згадується 1238 р. Самбір постав на місці поселення Погоничі: сюди переселилися з міста, знищеного татарами, яке нині називається Старий Самбір. У центрі більш-менш збережено історичну забудову: ратуша 1668 р., костьол 1530 р. – місце заручин Марини Мнішек та Лжедмитрія І, церква Різдва Богородиці з чудотворною іконою Самбірської Богоматері та мощами св. Валентина, монастир Бригідок (ХVІІст.), костьол Бернардинів (нині органний зал). Словом, є що подивитися. Тут народилися композитор і диригент Микола Колесса, актор і режисер Лесь Курбас, письменник Андрій Чайковський.

Слава Богу, є ентузіасти, котрі відновили 1991 р. ліквідований у 1954 р. музей «Бойківщина». З 1927 р. засновники його Іван Филипчак, Володимири Кобільник та Гуркевич, Данило Стахура та інші за кілька років зуміли зібрати до 30 тисяч експонатів, налагодили випуск «Літопису Бойківщини». А відновлювати довелося з нуля – стараннями директорки Роксоляни Данчин та її колег. Ані польська, ні німецька влада не посміли ліквідувати музей, як це зробила «народна» влада. Нині цей унікальний історико-етнографічний музей потребує державної підтримки. В експедиціях зібрано експонати, які відтворюють побут бойків: дерев’яне начиння, пристосування для будівництва, рибальства, сушіння грибів, упряж – усе, що було необхідно для життя в конкретних умовах.

Гуляючи містом, пригадала: коли їздила відвідати наметове містечко «Пори» навпроти дачі нинішнього екс-президента, зустріла там чоловіків із Самбора. Вони, пишаючись, розповіли, що на Помаранчевій революції у Києві стояв щодесятий самборець. А мої земляки – 65 км від столиці. Чи кожен десятий з них виборював справедливість?



Турка


Дорога до Турки нагадує: це – Східні Карпати, Турківські Бескиди. Тут – своя краса. Як тут часто буває, місто чи село розташоване на кількох рівнях: Турка Долішня, Горішня та Середня, присілки. Та якби не зайшла до Народного музею «Бойківщина» – багато втратила б. Познайомилася з Вірою Бончук, засновницею музею і головою оргкомітету конкурсу ім. Мирона Утриска. Вже відбулося вісім таких конкурсів, що започаткований на ІІ Бойківських фестинах 1997 р. Заохочуються всі, хто прагне досліджувати історію Бойківщини. І на конкурс надсилають рукописи, книги, статті, що збагачують народний музей і нашу спільну пам’ять. Щороку визначаються переможці, та головне – це спільні зусилля і бажання. Ще й вісник виходить – «З вершин і низин».

Можна лиш уявити, скільки безоплатної роботи стоїть за ініціативою. Проведено ІІІ Бойківські фестини, а 4 – 7 серпня цього року на теренах Турківщини відбувся Перший Світовий конгрес бойків.

Віра Олексіївна – надзвичайно цікава співрозмовниця. Вона виводила мене такими місцями в Турці, куди сама я не поткнулася б. Їй хотілося показати і підземні ходи, що ними переснована Турка, і криницю ХVІІ століття біля синагоги, і узвишшя, де стояв княжий палац. Дослідниця популяризує серед земляків праці істориків, постаті вихідців із Турківщини. Ось її свіжий нарис у виданні райради «Бойківщина» – про Стефана Яворського, видатного вченого, філософа, церковного діяча до його 350-ї річниці з народження.

А я тут-таки пригадую інших видатних вихідців із Бойківщини: Юрія Дрогобича, ректора університету в Болоньї, художника і поета Святослава Гординського, малярку Олену Кульчицьку, нашого сучасника мецената Петра Яцика, зрештою, Івана Франка. До нього повернемося.

Бодай коротка довідка про Бойківщину та бойків. Це етнічна група українців-верховинців, що заселяли Карпати. Існує кілька версій щодо походження. Бойки – нібито нащадки давнього слов’янського племені білих хорватів. Костянтин Багрянородний, візантійський імператор, у Х ст. згадує місце «Бойки», що історично і є Бойківщиною. Дехто пов’язував назву «бойки» з кельтським плем’ям. Часто як самоназву бойки вживали слово верховинці. Історично-етнографічна Бойківщина охоплює гірські райони сучасних Львівської та Івано-Франківської областей між верхів’ям річок Сяну та Лімниці і Закарпаття між річками Ужем і Торцем. Та чітко окреслених меж Бойківщина не має. Бойків вирізняла від гуцулів, приміром, говірка, одяг, звичаї. Існував своєрідний тип бойківської хати і трибанних дерев’яних церков. Приїдьте у Дрогобич: церква св. Юра з ХV ст. дасть уявлення. Чимало переказів та легенд свідчать про участь вихідців із Бойківщини у спільноукраїнських історичних процесах: пригадаймо хоч Сагайдачного і тих, хто з ним обороняв Хотин чи ходив на Москву.

Через Бойківщину проходив головний військовий і торговий шлях із України до Західної Європи. Раніше бойки возили сіль на Галичину й Волинь. Потім торгували овочами: доходили до Петербурга й французької Рів’єри. Бойки були добрими підприємцями, із кола яких вийшло чимало української інтелігенції. Бачимо, традиції освіченості та ентузіазму оживають у наші часи.



Нагуєвичі


Наступного року відзначатимемо 150-річчя з дня народження Івана Франка, що народився в с. Нагуєвичі на Дрогобиччині. Була там, коли село називали буквально: Івана Франка. Нині історичну назву повернули.

Добре, що пішки пройшла все село центральною вулицею – 7 км – до музею. Інакше не побачила б першого пам’ятника Франкові, збережену пам’ятку з написом: «Сей крест поставили члени читалні Просвіти в 1909», яку врятувала від режиму Анастасія Гвоздецька, про що свідчить інший напис.

І ось на горі – виразного архітектурного силуету музей Івана Франка

(1986 р.) Власне, це Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі» – зі «Стежкою поета» та відтвореною садибою батька, що був ковалем. Багато цікавого довідалася про нього. Він був шанованою людиною, ктитором (спонсором) церкви св. Миколая, на жаль, знищеної пожежею 1996 р. Залишилася тільки застібка із Євангелія, котру Яків Франко подарував храму. А ще викував був для церкви ключі та вівтар. Він разом із громадою поставив хрест із розп’яттям – на скасування панщини 1848 р. Його реставрували й нині він біля музею.

Цікавими були мої мандри. Добре, що вже більше видань можна придбати про те чи інше місто. Вразили поляки: вони розробили, наприклад, міжнародний туристич-

ний маршрут «Нафтовий шлях», що включає відповідні пам’ятки на території Польщі та України. І випустили буклети й українською. Коли ми розгорнемо власні туристичні крила?

Побачила й почула так багато за два дні, що виклала тут чи не соту частину. Моє відкриття Бойківщини триватиме.


09 серпня 2005 року



Оригінал знаходиться за адресою
http://www.vechirka.kiev.ua/article.php?id_article...

Рік публікації - 2005.

Джерело -

газета Вечірній Київ

"Вечірній Київ" - газета для усіх поколінь. Виходить з вівторка по суботу українською мовою.


Див. також:

Бернардинський монастир

Бескиди

Галичина

Городища шнурової кераміки ІІІ-ІІ тисячоліття до н. е.

Державний історико-культурний заповідник "Нагуєвичі"

Івана Франка (Нагуєвичі)

Карпати

Костел Св.Іоанна Хрестителя

Кульчиці

Літературно-меморіальний музей-садиба Івана Франка

Львівщина

Монастир Бригідок (ХVІІ ст.)

Народний музей «Бойківщина» в Турці

Ратуша

Самбір

Турка

Художній музей "Бойківщина"

Церква Різдва Богородиці в Самбірі


09.2006
Теми, об'єкти: Львівська обл., Бойківщина, село Кульчиці, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, городища шнурової кераміки ІІІ-ІІ тисячоліття до н. е., Самбір, ратуша 1668 р., костьол 1530 р., церква Різдва Богородиці, монастир Бригідок (ХVІІст.), костьол Бернардинів, композитор і диригент Микола Колесса, актор і режисер Лесь Курбас, письменник Андрій Чайковський, музей «Бойківщина» в Самбірі, Турка, Східні Карпати, Турківські Бескиди, Народний музей «Бойківщина» в Турці, етнічна група бойки, Нагуєвичі, Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі», музей Івана Франка