Подорож Україною
 
   

    Тут представлено текст публікації Переп’ятівські кургани
Автор -
Людмила Таран
Оригінал знаходиться за адресою
http://www.vechirka.kiev.ua/article.php?id_article...
Рік публікації - 2006
Джерело - газета Вечірній Київ

Людмила Таран

Переп’ятівські кургани

Легенда свідчить, що в сиву давнину жила собі княгиня Переп’ятиха. Якось у жорстокому нічному бою, гадаючи, що то ворог, вона вбила свого чоловіка Переп’ята, який щойно повернувся з походу. А на світанку, довідавшись про фатальну помилку, і собі заподіяла смерть. І насипали над Переп’ятом одну круту могилу, а над Переп’ятихою – другу. Саме ці кургани свого часу замальовував під час археологічних розкопок Тарас Шевченко.



«Фастівське направлення»


Вирішила: прийшла пора побачити ті могили-кургани. А вони ж – майже під Києвом. Тобто між Фастовом і селом Мар’янівкою, батьківщиною славетного співака Івана Козловського. Отож вирушила в мандри – спершу до Фастова.

Каюся: десь по інших куточках України їжджу, а те, що під боком, залишаю «на потім». Мовляв, нікуди воно не втече.

Пішла одного ранку на приміський вокзал, придбала квитка на «фастівське направлення». Саме так написано на величезному табло в касовому залі. Отакої! Раніше було направлення до лікаря, а напрямок – до певного пункту. Неграмотно – тепер за це не соромно. Не втрималася: сказала про це касирці. Так почалися мої мандри.

В електричці давно не їздила. Нарешті додумалися поставити перед платформами турнікети, щоб не було безквиткових.

Мені пощастило: вмостилася біля вікна, хоч людей було напхом напхано. І повнісінько продавців зі своїм різноманітним крамом та верескливою «рекламою», як це було й раніше. Задушливо, гамірно: про ціни і політику розмови. Я ж прикипаю до вікна: люблю біжучі краєвиди. Але так багато сміття вздовж насипу! Природа не встигає «переварити».

Ось і станція Фастів. Залізниця тут прокладена ще з 1870 року. І, до речі, тут-таки, біля вокзалу – своєрідний «музей на колесах». Завдяки журналістові Анатолію Корчаку встановили пам’ятну гранітну таблицю й відповідний вагон. У ньому зібрані матеріали про попереднє підписання у Фастові 1918 року акту Злуки двох частин України – Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки – в єдину соборну українську державу. На жаль, не потрапила всередину: музей працює лише в п’ятницю.

Рухаюся пішки від вокзалу. Запитала перехожу, де краєзнавчий музей. І добре, що вона спершу спрямувала мене до міської бібліотеки.

Затишний читальний зал. Мимоволі стала свідком розмови бібліотекарів і читача про те, що немає коштів для придбання звичайних каталожних ящичків. Так виживає «вогнище культури» – у пошуках потенційних спонсорів. Нові часи – нові звичаї. Привітна завідувачка Людмила Страшук показала чимало папок із публікаціями про Фастів: я потонула у дбайливо зібраних матеріалах. Усе це – для тих, хто цікавиться історією рідного міста, і мене запевнили, що таких немало.

Проводячи мене до музею, Людмила Олександрівна показала музичну школу, в якій, незважаючи на провінційний статус, юні музиканти здобувають далеко не провінційні перемоги. А ще розмірковувала про те, як свого часу її вразили невеликі міста в Литві. Передусім чистотою і культурою. В нас же політика централізації висмоктує кошти до великих міст, а менші занепадають. Тим більш важливе ставлення до свого куточка місцевих мешканців і місцевої влади.

Угадайте з першого разу, де найзатишніша і найчистіша місцина у Фастові? Біля пам’ятника Шевченкові на порепаному асфальті? Пам’ятника Леніну, що бовваном чорніє навпроти міськради? На центральній вулиці Соборній, захаращеній торгівлею з землі? Біля старовинної дерев’яної церкви на Заріччі, над Унавою, двір якої заріс травою і бур’яном вище за коліна?

Неподалік Соборної височіє костьол, відновлений стараннями домініканця Зигмунда Козара за допомогою польських фірм – оазис справжньої Європи. Зразковий порядок і вишукані квітники – саме там, люби, небоже, правду. Між іншим, пригадала: у місті Шаргороді на Вінниччині – поряд костьол і «найправильніша християнська церква», як було написано на плакаті, почепленому при вході. І там і там – вражаюча різниця щодо облаштування, порядку в дворах і біля огорож.

Ще така деталь. У згаданій козацькій церкві Фастова (нині належить УПЦ МП) – написи російською мовою. А на ошатній дошці оголошень костьолу – лише українською. Висновки робіть самі. Скажу лише, що боротьба за душі триває. Французький історик Даніель Бовуа писав про тутешніх українців минулих століть, які жили на роздертій між польськими та російськими власниками «на нашій, не своїй землі»... Актуально?



Ентузіасти не перевелися...


Та зайдімо до міського краєзнавчого музею. Він – в ошатному приміщенні колишнього банку. Показати справді є що. Фастівщина – унікальна земля, де археологічні розкопки хто тільки не провадив! Могили-кургани кочівників і скіфів із давніх-давен вабили до себе таємничістю й скарбами. Крем’яних скребачок, уламків прадавнього посуду, жіночих прикрас та інших старожитностей немало в загашниках музею. А при розкопках Переп’ятихи (VI ст. до н. е.) виявили золоті бляшки у вигляді крилатого грифона, чимало посуду, бронзове дзеркало. Показати б усе так, щоб серце у кожного відвідувача йойкнуло від подиху давнини! З локальною підсвіткою, добротними вітринами із сигналізацією, як це у музеях Європи. Про що це я? Тут бракує найменших коштів на побудову експозиції – агов, панове спонсори! Щоправда, музей має підтримку «Оболоні», цехи якої побудовані над Унавою, на видання унікальних бюлетенів «Прес-музей». Не знаю, який ще заклад у райцентрі України спромагається на таку поважну роботу.

Пересвідчилася: у Фастові таки є небайдужі до свого міста. Це вони домоглися, щоб у місті з’явився пам’ятник відомому вченому-винахіднику Бернадосу, поставили дерев’яного хреста і камінь на честь фастівського полковника Семена Палія і роблять усе, аби таки звели йому пам’ятник, хоча розмови про це точаться давно.

Коли стояла на мосту над Унавою – здалося, перед очима перебігла, мов кінострічка, історія цієї землі від першої згадки 1390 року. Під Великим князівством Литовським, згодом – форпост католицизму «Новий Верещин», Фастів як містечко Білоцерківського полку. Богдан Хмельницький, Палій, Тарас Шевченко – їхні постаті виринають з туману сторіч. Тут оселялися селяни-втікачі з різних куточків України – шукали свободи. Запекла Коліївщина. Фастівщина – місця декабристів. Словом, куди не піди, де не копни – майже зрима історія. Та, як будь-де в Україні, наздоганяють мене роздуми про день сьогоднішній. Хоч куди поїдеш – пристойний вигляд сучасних новобудов мають лише будівлі податкової інспекції, банки і приватні магазини. Все інше – зразка 70-х років – розвалюється на очах. На тлі украй занедбаної «архітектури», розбитих і латаних так-сяк доріг, якось аж недоречними (а то й смішними!) здаються модні моделі автомобілів, як і модний одяг місцевих світських левиць. То що, носити ще й недолугу вдяганку, як це було в радянські часи? Та ні ж бо. Просто треба щось робити з середовищем, оточенням. Мені здається, українці не хочуть і не вміють себе любити. Аби тільки в мене у квартирі було затишно, а що там навколо, на вулиці – яке мені діло? У Польщі та Угорщині такої занедбаності, як у нас, ніде не бачила. Справа ж не лише в державі, погодьмося.



Маршрут для турбюро


Находилася по Фастову, та ще на сонці, аж ноги гули, а голова дзвеніла. Пора вже до Переп’ята й Переп’ятихи! Та з’ясувалося, кургани не «ростуть» прямо при дорозі, і дістатися до них самотужки не так просто. Та й до тієї таки Мар’янівки, вже іншого району, Васильківського, – теж прямого шляху немає. Між іншим, із Волинської області (Володимир-Волинський) до Львівської (Белз) я дісталася без проблем із однією пересадкою. Зажурилась я, та на «попутках» не мандрую. Тут пригадала чудового екскурсовода Анатолія Трохимовича Халепо, з яким об’їздила пів-України. Наша група наймала автобуса – і будь-які куточки України були досяжні для нас.

Довідалася через довідкову службу телефони не менш як двадцяти різних турбюро, що влаштовують поїздки по Україні. Запитувала, чи є маршрут до Переп’ята і Переп’ятихи, ото смішна! А такий зручний напрошується: Київ – Фастів – Веприк (похований композитор Кирило Стеценко) – Мотовилівка декабристів – кургани – Мар’янівка Козловського – Київ.

А поки що чекатиму на якийсь слушний момент, аби здійснити задумане. Пішки піти б туди – але треба підшуковувати компанію. А це непросто.

Отож довелося мені згорнути задум стосовно довшого маршруту і знову повернутися на вокзал. Найближча електричка до Києва – поліпшеної комфортності. Дай, думаю, проїдуся: що ж там особливого? Особливе те, що замість трьох гривень 43 копійок квиток коштує на три гривні дорожче. Але ж їде без зупинок! Люди чекали на електричку дешевшу: зекономленої троячки якраз вистачає на дволітрову пляшку солодкої води, яку вони обов’язково – бо душно в старій електричці – куплять у дорогу, з насолодою труячи свої нирки й печінку. Часто ми живемо за інерцією, бездумно, водночас гадаючи, ніби вигадали на чомусь.

А я вигадала на тому, що у вагоні електрички було нас тільки двоє. Щоправда, сидіння звичайні, не м’які. Зате – свіже повітря, чистота, тиша. Дивись у вікно і згадуй історію свого народу, яка біжить услід і чогось там намагається тебе навчити...



Оригінал знаходиться за адресою
http://www.vechirka.kiev.ua/article.php?id_article...

Рік публікації - 2006.

Джерело -

газета Вечірній Київ

"Вечірній Київ" - газета для усіх поколінь. Виходить з вівторка по суботу українською мовою.


Див. також:

Дерев`яна Покровська церква з дзвіницею

Київщина

Костел Св. Миколая

музей-вагон

Фастів

Фастівський краєзнавчий музей


12.2006
Теми, об'єкти: Фастов, Музей на колесах, Фастівський краєзнавчий музей, Костьол, Дерев’яна церква на Заріччі, Бернадос, Семен Палій