Подорож Україною
 
   

    Тут представлено текст публікації «Словацька вулиця»
Автор -
Олександр ГАВРОШ
Оригінал знаходиться за адресою
http://www.umoloda.kiev.ua/number/715/286/25971/
Рік публікації - 2006
Джерело - Газета "Україна молода"

Олександр ГАВРОШ

«Словацька вулиця»

«Ліптаки»


Я виходжу з маршрутки вже через годину їзди з Ужгорода. За тою горою — Словаччина. До неї — кілька кілометрів. Кілька кілометрів нездоланності! Адже кордону тут ніколи не було. Його проклали після Другої світової, розділивши гору на українську і словацьку. Залишивши словаків в Україні, а українців — у Словаччині.

Це — Великий Березний, найпівнічніший райцентр Закарпаття. Головою він упирає в Польщу, а колінами — у Словаччину. Я приїхав сюди, аби ознайомитися із життям двохсотрічної словацької колонії.

Перші двадцять родин приїхали із самого серця Словаччини — села Теплички Ліптовської жупи у 1788 році. Одні кажуть, що це було покарання за бунт, інші — що потрібні були спеціалісти з будівництва дамби. Але саме з того часу в нижньому кінці Великого Березного з'явився компактний словацький мікрорайон. Оскільки кордону як такого не було, словацька міграція тривала постійно. Але на згадку про перших переселенців залишилася самоназва «ліптаки».

У 1807 році вони збудували костел Святої трійці, який достояв до наших днів, зазнавши незначних руйнувань, коли в нього потрапив снаряд. Та, на жаль, не пережив війну чудовий орган. У 1815 році поруч з храмом виросла словацька церковна школа. З іншого боку у 1867 році збудували парафіяльний будинок, тим самим докінчивши словацький осередок у Великому Березному. Відповідно і словаки селилися поближче до храму, творячи свою вулицю. Дотепер цей район березняни називають «ліптаками».



Переплетіння долі та історії


Я йду в напрямі словацького костелу. У цій частині райцентр нагадує звичайне село: дорога й одноповерхові хати по боках. Як пожартував хтось — «село міського типу». Тепер важко визначити: де живуть ліптаки, а де — руснаки? За два століття все поперемішувалося.

На церковному подвір'ї клопочуть кілька жінок. Двоє чоловіків збирають скошену траву. Завтра — храм церкви, тож хочуть зустріти гостей при параді. Чутно незвичну словацьку бесіду з польськими та українськими впливами.

Знайомлюсь зі старшою жіночкою, яка плете вінок на вхідні двері з барвінку та дуцманки. Свято — як не як! Марія Матейко — викладач Ужгородського комерційного технікуму. Хоч має квартиру в Ужгороді, найкраще почувається в рідному селищі. Вдома спілкувалися тільки по-словацьки, але зараз не дуже є з ким говорити. Батьки були хліборобами. Дідо двічі їздив до Америки на шахти, аби прикупити землиці. Батько, вояк угорської армії, помер у таборі військовополонених в Росії. Зрештою, як і тисячі інших закарпатців.

«Чим відрізняємося від місцевих українців?» — перепитує вона мене. — Тепер хто його знає... Все поперемішувалося».

Закарпаття зі Словаччиною було переплетено аж до 1918 року. До Ужанської жупи входили цілі словацькі райони аж по Михайлівці. Багаті сусідні села годували панський Ужгород. Навіть після створення Підкарпатської Русі до неї входили села з теренів теперішньої Словаччини. Під час окупації Угорщини Закарпаття ще більше вклинилося до сусідів. Увесь цей час березнянські ліптаки не почувалися самотніми. Адже довкола, в близьких селах, жили люди, які так само «гуторілі по-словенскі» і палили свічки у костьолах.

Усе змінилося із приходом Совєтського Союзу. Практично на межі Великого Березного виріс нездоланний кордон. Словацьку школу закрили. Національну проблему спробували вирішити за допомогою переселення: українців iз Пряшівщини — до України, а закарпатських словаків — до Словаччини.

І одні, й другі не дуже на це повелися. Хоча частка словацьких переселенців була досить відчутною. У 1930 році у Підкарпатській Русі зафіксовано 37 тисяч «чехословаків» (iз них більшість — чехів). У 1945-48 році до Словаччини повернулося 5,5 тисячі словаків, або кожен третій. Зникли цілі словацькі села. Виїжджали, як правило, ті, хто поселився на Закарпатті порівняно недавно. Ліптаки залишилися. Через півтора століття вже важко визначити, де твоя батьківщина.

Єдиною ниткою, яка зв'язувала їх зі старим світом, був костел. Тут і далі молилися по-словацьки. Зі смертю пароха регулярні недільні проповіді змінилися на нерегулярні. Поки заїжджий ксьондз із мадярських сіл не став ходити раз на місяць. Майбутнє словацької громади було очевидне.



Сліпий Перекладач


Ми сидимо в хаті багаторічного головного редактора Великоберезнянської районки Івана Цупи. На жаль, своє 70-річчя журналіст зустрічає сумно: вже півтора року він не бачить. Але до розмови про словацьку колонію долучається охоче.

Обидва його діди прийшли до Березного з теперішньої Словаччини сто років тому. Один був теслею, другий — лісником. Читати по-словацьки навчила мати. А от зі школою не пощастило: кілька класів закінчив словацьких, кілька — угорських, решта — українських. Усе, як у закарпатській історії. Далі — перший випуск факультету журналістики Київського університету. Дружба з Борисом Олійником, Миколою Сомом. Нелегкі будні газетяра радянської «районки».

Словацьке походження проявилося у любові до рідної мови. Вчив її самотужки. Так нею захопився, що почав перекладати. «Кучеряві» слова просив пояснити маму. Готовий переклад дитячої повісті Штефана Леца дотепер лежить у рукописі. Зате в «Радянському письменникові» вийшла документальна книжка «Розшукується невідомий зрадник». (Щоправда, переклад iз чеської, але тоді це було майже одне й те саме).

Iз власної ініціативи став вчити словацької мови учнів. Тільки найпростіше — читати і писати. Дітям це так подобалося, що ходили за ним табуном у редакцію. Створив куток словацької літератури в бібліотеці. Знання мов зіграло з ним свій жарт: майже весь 1968 рік ( «рік совєтських танків») пробув у Чехословаччині як військовий перекладач. Тепер же єдиний його зв'язок iз минулим — словацьке радіо з Кошиць.

Удома спілкуються по-українськи, адже дружина з Іршавщини. Обидва сини записані словаками, але до Словаччини не збираються. Мають вищу освіту, але не мають нахилу до «купи-продай». А інакше — як там вижити?

Сам Іван Цупа має статус закордонного словака, та це йому мало що дає. Хоч перехідний пункт під боком, і візи йому не потрібно, востаннє у Словаччині був понад десять років тому. «А що я там не бачив?», — махає він рукою. — «Я достатньо наїздився...».



«Ідзєш тераз гет?»


Україна зробила для словаків чи не найбільше. В Ужгороді відкрито словацьку середню школу. В Ужгородському національному університеті працює кафедра словацької філології. Словацькою мовою виходять передачі на обласному радіо та телебаченні. Мову наших сусідів вивчають факультативно в десятку населених пунктів, де компактно проживають словаки. В кожному такому селі є словацькі фольклорні колективи. Щорічно проводиться обласне свято «Словенска веселіца». Виходять часописи, книжки.

Але статистика — річ невблаганна. За переписом 1989 року, словаками зголосилося 7 329 чоловік, а через дванадцять років — вже 5 695. Себто на 22% менше. Хтось виїхав до Словаччини у пошуках кращої долі. Але головна причина — демографічна криза (половина словаків мешкає в Ужгороді) та змішані сім'ї, цей головний і невтомний двигун асиміляції.

Самотньо й осиротіло виглядає старий ліптацький цвинтар при в'їзді у Великий Березний. Кілька давніх хрестів із ледь прочитуваними написами, обплетений барвінком залишок надгробку за поржавілою решіткою, закрита на колодицю каплиця посеред трави по пояс. Оце все, що залишається в пам'ять про колись активну і діяльну словацьку громаду, одного разу відсічену від рідного пня.

Хоча все може бути й не так песимістично. Двохсотрічний костел переповнений на головні свята. Парафіяльний будинок повернуто і відреставровано. «Тут будуть і класи для учнів», — розповідає молодий отець-лазарист Анатолій Товкан, українець, який молиться зі своїми вірниками словацькою.

Чотири сестри-францисканки зі Словаччини вчать охочих рідної мови в школі-інтернаті та гімназії. Вже визрів намір перекласти латинський рукопис «Канонічної візитації костелу Святої трійці у Великому Березному», де зафіксована вся історія словацького поселення. Ще на одній (останній!) вулиці чути жіночу балачку з характерним: «Ідзєш тераз гет?».

Що переможе: невідворотність чи зацікавленість? Чи вистоять в окремо взятому районі триста словаків посеред 28 тисяч українців? І зрештою: доки вистоять?



Оригінал знаходиться за адресою
http://www.umoloda.kiev.ua/number/715/286/25971/

Рік публікації - 2006.

Джерело -

Газета "Україна молода"

Щоденна інформаційно-політична газета "Україна молода" видається з 1991 року


Див. також:

Великий Березний

Закарпаття

Словацький Костел Святої трійці (1807)


12.2006
Теми, об'єкти: Закарпаття, Великий Березний, Словацький Костел Святої трійці (1807)