Подорож Україною
   

    Тут представлено текст публікації Гуцулки назавжди
Автор -
Наталя САМIЙЛЕНКО
Оригінал знаходиться за адресою
http://www.umoloda.kiev.ua/number/288/183/10355/
Рік публікації - 2004
Джерело - Газета "Україна молода"

Наталя САМIЙЛЕНКО

Гуцулки назавжди

Гори я люблю давно і щиро. Років так із 15 тому, коли наша сім'я тільки-но придбала автомобіль і тато ще був при доброму здоров'ї, ми об'їздили вздовж і впоперек усю Гуцульщину і Закарпаття. Відтоді я щороку намагаюся бувати в Карпатах. Однак Буковина досі лишалась мною не звідана. Тому коли друзі запропонували поїздку в Чернівецьку область до своїх родичів-гуцулів, я з радістю погодилась. Правда, була на те ще одна вагома причина. Якраз декілька днів тому я повернулась із Польщі, з курсів вивчення польської мови. Коли ейфорія від зустрічі з рідним краєм минула, я з жахом виявила, що майже забула українську. З цим неподобством треба було щось негайно робити, а що може бути ліпше за мовний лікбез у горах, в самому серці Буковини — колисці класиків літератури й естрадної пісні!..



Щасливої дороги!


Вводити у курс справ друзі почали мене заздалегідь. Розповіли, куди саме їдемо, в яких умовах житимемо і головне, як для жінки, — що не варто брати з собою у гори. Тож улюблені шльопки на підборах, спіднички й сукенки вище колін, сяку-таку косметику я, позітхавши, залишила вдома. Натомість — джинси, тепла кофтина, спортивні брюки, кросівки, шорти гарненько так помістились у моїй «майже дамській» сумочці. Весело мугикаючи собі під ніс улюблене Івасюкове «Я піду в далекі гори», я вийшла з дому з твердими намірами принаймні на два тижні записатися в гуцулки.


Пригоди почалися одразу. Уже й не згадаю, що нас примусило починати поїздку саме з Житомира. Це таке миле місто, з якого, втім, ми більше доби не могли вибратися, бо жоден чернівецький автобус, що прямує з Києва, того вечора на житомирський вокзал чомусь не заїхав. За цей час сонячна погода плавно перейшла у рясний дощ, декого з нашого гурту встигли покусати місцеві оси, хтось почав сумніватися у доцільності самої подорожі, а наші житомирські приятелі мріяли про ту мить, коли ми нарешті сядемо хоч на якийсь автобус західного напрямку. Зі мною взагалі відбувалися дивні речі. Я категорично не є прихильницею нестандартних ситуацій у житті, але все це безумство починало мені страшенно подобатись. Пам'ятаю, в голові вертілась одна-єдина весела думка: «Ну, гори, тримайтеся! Дайте-но я тільки до вас доберуся...»


Гори, певно, трохи злякалися, бо нарешті нам якимось дивом вдалося таки вихопити 4 останні квитки на вечірній рейс до Чернівців. Звісно, що при такому божевіллі на телеповідомлення про майже надзвичайну ситуацію в західних областях у зв'язку із затяжними зливами ніхто й уваги не звернув. А даремно.


Чернівці зустріли нас дощем і черговою пригодою з квитками на вокзалі. Правда, цього разу ми відносно швидко вирішили всі проблеми і попрямували далі — на Путилу. Поблизу цього невеликого буковинського містечка, у селі Дихтинець, на далекому хуторі Мишій, у самих верхах, жили дідусь і бабуся моїх друзів. Саме до них ми й прямували пізнавати справжнє гуцульське життя.



Світ у вікні


Від Чернівців до Дихтинця їхати добрих три з половиною години, і для мене це була чудова нагода розглянути у вікно навколишню місцевість, бо дивитися таки є на що. Вздовж усього шляху милують око своєю ненав'язливою красою й ошатністю мініатюрні каплички в суто гуцульському стилі — з різьбленими або вкритими бляхою дашками, барвистими вітражами на вікнах і обов'язково з прочиненими дверцятами. А ось на самісінькому вершечку скелі, над розкішним водоспадом, височить пам'ятник Шевченку. Краса неймовірна! От тільки цікаво, як багатотонного кам'яного Тараса затягли на таку висоту? Іноді я навіть жалкувала, що їду автобусом, бо краще мандрувати Західною Україною все ж таки автомобілем. Тоді можна зупинитися біля кожного об'єкта, що зацікавив, роздивитися до ладу, сфотографувати і, якщо пощастить, почути якусь цікаву історію від випадкових перехожих. А щастить, як правило, частенько. Та навіть ось у автобусі, дивлячись у вікно, я водночас слухаю місцеву легенду про скелю, повз яку проїжджаємо, названу в народі «кам'яною бабою», бо вгадуються у ній риси жіночого обличчя. Однак найбільший захват у мене викликали надзвичайні краєвиди затуманених гір. Густющий, хоч ножем ріж, туман стелиться лише у долинах, а по горах він повільно рухається вертикальними стовпцями, і таких повзучих стовпців довкола — безліч. Здається, що то дим. Гори димлять! Тепер зрозуміло, звідки пішла назва кінофільму «Гори димлять» з красенем Гаврилюком у головній ролі.



Посвята в гуцулки


Дихтинець — надзвичайно велике гірське село, у ньому декілька шкіл та церков, а це про щось та говорить. Дорога на Путилу пролягає через центр, що у долині, окремі ж хутори на десятки кілометрів розкидані по горах. До потрібного нам хутора від центру села підніматися хвилин сорок. Але вони здалися мені вічністю! Треба було бачити цю гірську дорогу! Оскільки до нашого приїзду тут тиждень поспіль йшли дощі, земля перетворилась на суцільне болото. Ноги по кісточки вгрузали в багнюку, ковзали по мокрій траві, і вже через декілька хвилин ми були забрьохані по самі вуха. Однак це було ще півбіди. Далі почався справжній екстрім — кладочки через потік, одна вужча за іншу. Стовбур смереки, розпиляний навпіл, — Господи, це ж армагеддон якийсь, а не кладка! Ноги трусяться і відмовляються зробити бодай крок, а руки судомно чіпляються за ненадійний поручень (якщо він є!). Деякими шедеврами дерев'яного зодчества я взагалі не ризикувала йти і прямувала просто по бурхливій крижаній воді. Нас, захеканих, мокрих і брудних, обганяли місцеві хуторяни — бадьорі, чистенькі і майже сухі. Кладочок вони не помічали, перелази долали одним стрибком — словом, демонстрували вищий пілотаж. «Скільки треба часу, щоб навчитися так ходити?» — думала я, насилу переставляючи ноги. Можна уявити, з якою надією ми зустрічали кожну хатину на шляху — невже прийшли? — та щоразу виявлялось, що треба дертися далі. Якоїсь миті мені навіть спало на думку, що слово «капєц» — гуцульського походження. Аж ось на горизонті зеленим дахом замаячив наш будиночок... Yes! Я пережила цей вбивчий підйом. Будемо вважати, що посвята в гуцулки відбулася.



У горах


Михайла Пилиповича та Марію Іллівну Труфинів несподіваний приїзд дочки з онукою та її подругами не вразив — їм гості не дивина, старенькі звикли до великих компаній у своїй хаті. Дочка Вікторія, ще будучи студенткою Чернівецького університету, перевозила сюди всіх своїх друзів пізнавати гуцульську екзотику, тепер досвід матері переймають її доньки і везуть у гори вже своїх коліжанок та приятелів. Дід Михайло щасливо посміхається у сиві вуса, чоломкається з усіма гостями й запрошує до хати. Перше, що в ній вразило, — величезна кількість ікон у кожній кімнаті, а на кухні над столом — цілий іконостас, що його дід привіз аж із Почаївської лаври. Над вхідними дверима прибито декілька хрестиків, освячених на Водохреще, — це оберігає дім від лихого. Взагалі, усі гуцули — страшенно набожні й боголюбиві, вони ревно відвідують церкву, свято дотримуються посту. Під час нашого перебування у Дихтинці освячували вже третю церкву. Було цікаво спостерігати, як вбрані у святкові вишиванки горяни з найвіддаленіших кутків та хуторів ще звечора спускались нижче в долину до своїх родичів, щоби вдосвіта встигнути на урочисту службу. Але от парадокс! Здавалось би, відданіших патріотів, ніж західняки, годі й шукати, однак усі три церкви в Дихтинці — Московського патріархату. Більше того, місцеве населення навідріз відмовляється визнавати Київський. Дід Михайло, приміром, мотивує свою позицію словами: «Мої діди й прадіди хрестилися у московській церкві, і я ходитиму, доки ноги носять». Така ось дивовижна політика.


Ми любили вечорами збиратися на кухні біля теплої гуцульської пічки, пити духмяний чай зі справжнього зела — м'яти, тмину — і слухати оповідки та роздуми про життя діда Михайла, які він неодмінно закінчував одною-єдиною фразою: «Як жиєш із Богом, то Бог із тобою». Здається, проста й банальна істина, але з вуст цього сивого мудрого чоловіка вона звучить навдивовижу переконливо, і стає соромно за своє неправедне життя досі. Не дивно, що Марія Іллівна дуже шанує свого чоловіка, в парі вони прожили вже 53 роки, виростивши чотирьох люблячих, працьовитих дітей. Незважаючи на свій поважний вік, Труфини тримають чималеньке господарство, адже без нього в горах ніяк. У них дві корови, вівці, порося, а ще бозна-скільки котів і кошенят, котрих вони називають по-гуцульськи «коти» (з наголосом на перший склад) і кличуть «миць-миць!»


Життя в Карпатах нелегке. Горяни намагаються забезпечити усім необхідним себе самі. У магазин до центру села не находишся, особливо в таку негоду, як зараз, тому в них повністю натуральне виробництво — печуть хліб, тримають пасіки, сушать та консервують гриби, з полонин їм доставляють бринзу, вурду, будз (це такі смачнющі різновиди гуцульського сиру). А ще горяни коптять сало та м'ясо у своїх власних міні-коптильнях, а потім підвішують його на дерев'яних держаках під самісінькою стелею у темних комірчинах, і так воно зберігається до наступного забою тварини. Масло ж виготовляють ще дідівським способом — за допомогою маслєнки. Ми навіть долучилися до цього священнодійства! Коли бабця Марія занесла до кухні й поставила перед нами вузьку дерев'яну діжку з товкачиком усередині, ми аж захлинулись від захвату. Спочатку досхочу нафотографувалися з таким раритетом, а потім узялися до справи. В принципі, нічого архіскладного — бий собі товкачиком у діжці сметану , поки вона не зіб'ється у масло. Товчи воду в ступі, як кажуть. Ясно, що для однієї людини то вельми марудна справа, нас же було троє і ми з таким азартом колотили діжку, що не встигли й зогледітись, як масло готове. М-м-м, яким же воно видалось нам смачним! Скільки себе пам'ятаю, батьки завжди скаржились на мій апетит, але якби вони бачили мене зараз, думаю, були б задоволені. Набігавшись по горах на цілющому повітрі, та ще й під дощем, ми їли за десятьох. Із гуцульської кухні спробували майже все — традиційну кулешу (або мамалигу), гриби в сметані (вареними, їх повністю заливають сметаною, кип'ятять, а потім їдять ложкою, як юшку), картоплю з букаткою (так гуцули називають копчені реберця). Але найбільше мені смакували вареники з барабулею і бринзою, їх на Західній Україні ліплять у формі трикутничка. Своє захоплення від усього, що їли, бачили й робили, ми висловлювали простими босяцькими словами «Супер!», «Класно!», «Вау!», тож під кінець нашого відпочинку в горах бабця Марія вже сама питала: «Ну як, класний грибний супчик?»


Гриби — головна їжа горян і окрема сторінка нашого гуцульського життя. Щоранку, визирнувши у вікно і переконавшись, що гори все ще димлять (а це на дощ), ми вбиралися у дідові гумові чоботи та галоші і йшли збирати гриби. У навколишніх лісах недалеко від хати Труфинів тьма сироїжок (тут їх називають «голубинки») та рижиків. Трапляються й білі, але звісно, треба постаратися, щоб їх знайти. Горяни ж знають грибні місця, і моторний гуцул за годину-дві назбирує добру торбину лише правдивих (білих) грибів. Облазивши гори на своєму хуторі, ми впросили вуйка Василя, дідового сина, повести нас на свою толоку, де білих і красноголовців, як нам розповідали, ну просто завались! І правда — стільки грибів одразу в одному місці я ніколи в житті не бачила. Стоїш посеред галявини, а кругом тебе тільки червоні шапочки стирчать! Від захвату наша дівоча компанія верещала на всі гори й полонини, а за декілька годин принесені з собою торбини були заповнені вщерть. Звісно, для нас полювання на гриби — це ще й можливість просто походити горами й помилуватися розкішними пейзажами. Скільки ми намотали кілометрів за два тижні, навіть не намагалися рахувати, бо кажуть, що у горах міряти кілометрами соромно, треба вчитися їх не помічати. Ага, тут не помітиш! Ходити крутими пагорбами неймовірно важко, особливо під час дощу. Доки виберешся по мокрій, слизькій траві на вершину, з тебе сім потів зійде. Зате потім стоїш на вершечку, блаженно розкинувши руки, і від навколишньої краси аж забиває дух. Так і лишилася б тут назавжди! Але затримуватися довго на «голих» вершинах гір дід Михайло не рекомендує. Сильний пронизливий вітер проймає аж до кісток, і якщо врахувати наші мокрі спини, ноги та все інше, то як мінімум запалення легень нам гарантоване. Тому після таких піших прогулянок горами вдома ми примушували себе випити по чарчині гуцульської горілки, настояної на кропиві. О-о-о, п'ють горяни красиво і наливають щедро. Я не знаю, як нам вдавалось переконувати цей настирний народ, що ми майже правильні дівчата і в принципі не п'ємо, але сучасні тости гуцульської молоді слухали залюбки. Особисто мені найбільш припав до душі четвертий — за «ліву» любов. Чарка береться лівою рукою і деякі чоловіки навіть урочисто встають, а тих, що відмовляються, апріорі не буває, бо ж за таку святу справу гріх не випити (от потвори!)


А ще молодь у горах, крім «лівої» любові, розважається мобілками. Я розумію, що це, мабуть, найнадійніший зв'язок з українським світом, бо радіо тут частенько не працює, а телевізор «бере» лише декілька каналів, з них більшість закордонних (30 км від румунського кордону даються взнаки). Однак, за великим рахунком, телефон у горах — це, швидше, «понти», ніж необхідність. Горяни тримають один з одним зв'язок старим, як світ, і простим методом — відчинив вікно, гукнув «гей!» — і луна понесла новину сусідам.


Спиться у горах неймовірно солодко. Спочатку, правда, відчувався деякий внутрішній дискомфорт від дивної звички хуторян не замикати на ніч вхідних дверей. Зовсім. Як пояснили наші старенькі, чужі тут не ходять, бо у таку далечінь не забредуть, а свої усіх знають, шкоди не заподіють, позаяк для горян ганьба односельчан — найстрашніше. Бувало й таке, що якийсь чоловік напідпитку не втрапить вночі до своєї хати, тихенько забреде в чужу, виспиться, а вдосвіта так само тихо піде додому. Ну і ну! Перспектива провести ніч із якимось чужим гуцулом в хаті, хай навіть ми ночували на горішньому поверсі, мене абсолютно не приваблювала. І потім, незачинені двері — це ще ризик здибати десь у своїх подушках плазуче карпатське «лихо». Я до божевілля боюся змій, саме тому вони й лізуть мені межи очі. Бабця Марія лагідно мене заспокоює і показує біля ганку невеличку рослину, назву якої й сама не пам'ятає. За гуцульським повір'ям, якщо у дворі росте цей дивовижний кущик, ніяке гаддя у нього не заповзе. Все одно перші декілька днів ми потай від діда й бабці ретельно слідкували за тим, щоб вхідні двері були бодай прикриті.


...А на шостий день почалася «ломка». За шоколадом. Причому колективна, у всіх трьох одразу. Ми готові були півжиття віддати за малесенький, манюпусінький, крихітний солодкий шматочок... Ну хоч понюхати, хоч подивитися, як хтось їсть!... Але просто зараз, негайно! Наступного дня після енної кількості плиток на душі суттєво полегшало, і ми навіть вирішили, що жити в горах, у принципі, можна. Аби лишень централізовано доставляли шоколад.



Усi щасливi


Тривали останні дні нашого перебування в горах. Дощ не припинявся. З цього приводу серед численних родичів наших газдів почалися непристойні жарти типу «І хто це з вас такий щасливий?» Тепер уже можна зізнатися — я. «По-відімому, дєвкі, це любов». Взаємна. Скільки себе пам'ятаю, всі визначні події у моєму житті супроводжує дощ. Коли надворі дощить, я знаю — у мене все буде о'кей. Поступово ми навчилися ходити горами, не падаючи і не з'їжджаючи вниз, розуміти гуцульську говірку, вмиватися із кухлика, розрізняти шум гірського потоку і дощу, ганяти вузенькими кладочками, не зважаючи на їхню ненадійність, і нам було абсолютно байдуже — замкнені двері хатини на ніч, чи ні. А головне — відпочили мізками від набридливої, всюдисущої цивілізації, іноді ловили себе на тому, що навіть не знаємо, яке число і день тижня у світі.


Перед нашим від'їздом бабця Марія урочисто вручила нам гуцульські сорочки та плахти, і ми півдня востаннє ганяли горами, фотографуючись у вподобаних місцях. Однак річ зовсім не в костюмах, правда? Тепер я знаю, що гуцулками не лише народжуються. При великому бажанні ними стають за два тижні перебування в горах, серед дикої карпатської екзотики.



Оригінал знаходиться за адресою
http://www.umoloda.kiev.ua/number/288/183/10355/

Рік публікації - 2004.

Джерело -

Газета "Україна молода"

Щоденна інформаційно-політична газета "Україна молода" видається з 1991 року


Див. також:

Буковина

Дихтинець

Карпати


01.2007
Теми, об'єкти: Карпати, Буковина, село Дихтинець