Подорож Україною
   

    Тут представлено текст публікації Етнічна історія земель та регіонів.
Автор -
Анатолій Пономарьов
Оригінал знаходиться за адресою
http://etno.iatp.org.ua/book1/lecture04.html
Рік публікації - 1996
Джерело - Українська Етнографія

Анатолій Пономарьов

Етнічна історія земель та регіонів.

Глава з книги "ЕТНІЧНІСТЬ ТА ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (курс лекцій)".


Середня Наддніпрянщина — історично-етнографічний регіон України, якому належить визначальна роль у формуванні етнічного ядра східного слов'янства, давньоруського населення, а пізніше й украраїнського етносу та української нації. Кожен з етапів етно- і націогенетичного процесу, що замішувався на території Середньої Наддніпрянщини, мав логічне завершення у творенні державності: Київської Русі, Козацької республіки (Запорізької Січі), Української народної республіки, нарешті, суверенної держави — України.

Ядро українського етносу формувалося на землях Середнього Дніпра на основі трьох східнослов'янських племен — полян, сіверян і деревлян, пріоритет серед яких належить полянам (це засвідчує літописець: «Поляне, яже нине зовомая русь»). Етногенетичним кодом консолідаційного процесу східного слов'янства було, як вже зазначалося, поняття «рос», пізніше «Рус» — «Руська сторона» — «Русь» — «Руська земля» — «Київська Русь». Відповідно до цього змінювалась і назва краю (крайноніма) — Середньої Наддніпрянщини: зародившись у VII ст. від топоніма «рос — рус», вона до IX ст. означала невеличку територію поблизу Києва — «Руську сторону»; із зростанням Києва в політичному житті східних слов'ян — територію майже всього Середнього Дніпра — Київщину і лише з XVI ст.— територію центральної України. Власне ця територія (а вона охоплює нинішні Черкаську та Київську області, південні райони Чернігівської, південно-західні райони Полтавської, північні райони Кіровоградської та північно-західні райони Дніпропетровської областей) і стала з XVI ст. називатися Середньою Наддніпрянщиною.

На стадії формування земель Середня Наддніпрянщина включала три землі: Київщину, Переяславщину і Чернігівщину. Дві останні до XI ст. підкорялися Києву, становлячи єдине ціле утворення. Починаючи з XI ст. зростає роль Чернігівської землі, що зароджувалася на території двох слов'янських племен: чернігівських полян і західних сіверян, відомих ще під назвою «сівера».

Зі здобуттям незалежності Чернігівська земля одержує назву Сіверської і об'єднує, по суті, дві землі: Чернігівську та Новгород-Сіверську. Остання у XII ст. здобуває «княжий стіл», тобто незалежність. Внаслідок цього визначився кордон між Чернігівщиною і Новгород-Сіверщиною: до Чернігова («Сіверщині») відійшла територія Нижньої Наддеснянщини, а до Новгород-Сіверська — в районі Сновська і Стародуба. Саме тому остання дістала назву Сновської землі. У подальшому обидві землі зміцнюють свою самостійність, дещо віддаляються від Києва, формуючи власні культурні цінності та етнічність, набувають пізніше статусу окремого історично-етнографічного регіону.

Середня Наддніпрянщина, зміцнюючись, територіально збільшувалася. Вона займала весь правий берег Дніпра, відомий у XII ст. як «Київська сторона», на відміну від Лівобережжя («Чернігівської сторони»). Пізніше «Київська сторона» розширилася, включивши Переяславську землю, що поступово втрачала статус незалежності.

Контури Середньої Наддніпрянщини окреслювалися такими кордонами. На правому березі Дніпра її північні рубежі сягали Прип'яті, Березини та Німану, частково включаючи й Посейм'я; західний кордон проходив по Надгоринню; південно-західні включали Надбужжя, котре являло собою своєрідний щит від тиску з боку Галича та західних сусідів.

Порубіжне становище Надбужжя між двома сильними землями — Київською і Галицькою — обумовило його виособлення в окрему землю, а пізніше і князівство. Проте згодом воно втрачає самостійність, увійшовши до складу Подільської землі. Отже, Надбужжя не перетворилося на окремий регіон, залишившись у статусі етнічної землі в складі Подільського історично-етнографічного регіону.

Подібні процеси відбувались і на південних кордонах Середньої Наддніпрянщини, територія яких здобула назву «Південна Наддніпрянщина». Це була, власне, прикордонна смуга із неспокійними сусідами — степовими кочівниками: хозарами, печенігами, а пізніше половцями. В ході боротьби з ними руські люди Київщини поступово просувалися на південь, освоюючи нові землі. Етапними рубежами такого просування стали етнічні землі Надросся, Надтясминня, Надпоріжжя. Процес їхнього формування відзначався певною специфікою, пов'язаною з особливим становищем порубіжних земель. Така специфічна ситуація зумовила і своєрідний склад населення: крім місцевої слов'янської людності, він включав також іншоетнічний субстрат. У Надроссі, наприклад, князем Ярославом були розселені військовополонені поляки, в Надтясминні внаслідок контактів із Степом утворилося мішане населення — слов'яно-іранське з домішками монголоїдів. Суміжне становище Надпорізьких земель постійно вимагало їх зміцнення й припливу населення, серед якого були і втікачі від феодального, національного та релігійного гноблення. Все це згодом обумовило унікальне соціальне явище — козацтво, що стало етнокультурною основою самостійного і великого історично-етнографічного регіону — Запорізької Січі.

Щодо Середньої Наддніпрянщини, то вона, увійшовши, згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 р., до складу Росії, одержала назву Гетьманщини, а після скасування у 1764 р. гетьманського управління — Малоросії (Малоросійської губернії), в науці більш відомої під назвою «Лівобережна Україна».


Галичина — історично-етнографічний регіон Західної України, що сформувався на землях не лише власне Галицької землі (її назва походить від Галича — столиці Галицько-Волинського князівства, етимологію якого пов'язують із словом «галка», котра, до речі, була гербовим знаком Галича, або з словом «гальс» — сіль), але й Чермних земель. «Ся земля (Русь), — писав літописець, — поділялася назвою на «Чермну», або «Червону Русь» по землі, де виробляли красильні трави і червець в країні полуденної, і на «Білу Русь» по великих снігах, випадающих в стороні північній». Цю землю підкорив у 981 р. Володимир Святославич: «В лето 6489 иде Володимир к Ляхом и зая грады их Перемышль, Червень и ины городы, иже и до сего дне под Русью».

Проте навіть після підпорядкування західного краю Києву Червенські землі залишалися відносно самостійними і складалися з кількох земель: Перемишлянщини, Теребовлянщини, Звенигородщини та Холмщини. Щодо останньої, то вона, увійшовши пізніше до складу Польщі, відома також і під іншими назвами: Холмська Русь, Забузька Русь (вона розташовувалася на Правобережжі Західного Бугу), Підляшшя, Підлясіє (у польській транскрипції — Підляхія). У XII ст. вони були об'єднані князем Володимирком у єдине Галицьке князівство, яке називалося ще й Галичиною.

Основною територією Галичини були землі карпатських хорватів (вони генетично пов'язані з племенем карпів) та північно-західні окраїни тиверських земель, а частково землі уличів і тиверців у Нижній Наддністрянщині та у Нижньому Подунав'ї.

Створення об'єднаного Галицько-Волинського князівства у 1199 р. на базі племінних союзів дулібів-волинян, карпатських хорватів, тиверців і частково уличів грунтувалося на традиціях політичних зв'язків та етнокультурної близькості південно-західних племен Русі. Водночас князівства, що увійшли до галицько-волинського об'єднання, зберегли свої колишні права і землі.

У XII ст. Галицько-Волинське князівство досягло найбільшої могутності, становлячи сильну конкуренцію Київській Русі і могутній щит проти Польщі та Угорщини. При Ярославі Осмомислі територія князівства поширилася від Сяну до Пруту і Дністра. Недаремно могутнього князя Ярослава оспівував автор «Слова о полку Игоревім»: «Галицкий Осмомысл Ярослав! Ты высоко сидишь на своем златокованном престоле; ты подпер горы Угорские своими железными полками, заступив путь королю, затворив Дунаю ворота, меча бремены чрез облака, суды рядя до Дуная. Грозы твои текут по землям; ты отворяеш ворота Киеву...»

Однак вже на початку XIII ст. Галичина через смути втрачає колишню могутність, потрапляючи в залежність від Угорщини, а з 1387 р.— Польщі. Завершився майже 400-річний період перебування Галичини, Прикарпаття і Українських Карпат у складі Київської Русі. Галичина, або «Зарубіжна Русь», надовго була відірвана від інших українських земель, перебуваючи під владою Польщі як «Руське воєводство». В його складі були Львівська, Перемишльська і Сяноцька, а пізніше ще й Белзька та Холмська землі.

Після першого поділу Польщі у 1772 р. Галичина підлягала Австрії, а з 1867 р.— Австро-Угорщині. З розпадом останньої на її основі була створена Західно-Українська Народна Республіка, що у 1919 р. возз'єдналася з Українською Народною Республікою. Внаслідок українсько-польської війни Східна Галичина увійшла до складу Польщі під назвою «Східна Малопольща». Нині Галичина (по суті, Східна Галичина) включає Львівську, Івано-Франківську та більшість районів Тернопільської області.


Поділля як етнічна земля в історичних документах згадується під різними назвами: «Подолля», «Подолле», «Подол» — з XIII ст. так іменували дольну, тобто нижню, частину Галицько-Руського князівства. А до XIII ст. ця територія була відома як Русь Нижча, або Русь Дольна. Як самостійна земля, Поділля згадується з XIV ст., зокрема в грамоті князя Олександра Кориатовича, який іменував себе «господарем землі Подільської». Його наступники називали себе вже «князями Поділля».

Протягом сторіч найменування «земля Подільська» неодноразово змінювалося, зберігаючи, однак, ключове поняття «Подол», що означало землі по долу між Південним Бугом і Дністром. З 1434 р. Поділля втрачає незалежність і цілісність: одна його частина під назвою «Подільське воєводство» увійшла до складу Польщі, друга — «Брацлавське воєводство» — до складу Великого князівства Литовського. Після першого поділу Польщі Подільське та Брацлавське воєводства відійшли до Росії, перетворившись на області, згодом — намісництва, а з 1796 р. — Волинську та Подільську губернії.

Такий адміністративний поділ зберігся до 1917 р. Після громадянської війни Подільську губернію було скасовано. На її території утворилися у 1932 р. Вінницька, а в 1937 р. — Кам'янець-Подільська (з 1954 — Хмельницька) області УРСР. Західні землі Поділля увійшли до складу Польщі і лише у 1939 р. були возз'єднані з УРСР, утворивши Тернопільську область.

Хоча нинішній адміністративний поділ цих земель не зберіг їхнього етнонімічного ядра, воно зберігається в крайовій самосвідомості подолян, що стверджує збереження подільської культури. Остання, незважаючи на спільну етнічну назву, не є однорідною (як, до речі, регіональна культура будь-яких інших регіонів), а являє собою систему зональних культур. Це пов'язано передусім із постійними змінами кордонів регіону.

Взаємозв'язок між змінами території регіону і процесом формування регіональної культури виявляється через таку закономірність: ті землі, що постійно залишалися в складі Поділля, стали ядром власне подільської культури і підгрунтям для чітко вираженої крайової самосвідомості населення. Землі, що входили до складу Подільського краю лише деякий час, створили перехідні зони від типово подільської до волинської, карпатської, буковинської або ж наддніпрянської культур.

Найбільша територія Поділля припала на XI—XII ст., простягаючись від верхів'їв Дністра та Південного Бугу до Чорного моря. «Край Подільський надзвичайно великий, — писав хроніст XVI ст. Гваніні, — з півдня він жається кордонів Молдавії і Валахії, а зі сходу над рікою Доном при Меотійському озері, при морі Євксинському до самих татар Перекопських». Тепер Поділля як історично-етнографічний регіон включає Вінницьку, Хмельницьку (окрім північних районів) та східну частину Тернопільської області.


Полісся — північні області України, що межують з Білоруссю та Росією. Назва «Полісся» трапляється в давньо-руських літописах, зокрема в Іпатському під 1274 p.: «...Мстислав Данилович пошел... от Копыля ку Польсью». Пізніші літописи згадують цей лісистий край під різними назвами —«Полесье», «Полясе», «Подлясье», «Палессе», «Полісся», — що нерідко поєднувалися з назвами сусідніх земель: Наддніпрянщини, Київської землі, Сіверської землі, Волині, України, Підляшшя, Білої Русі, Чорної Русі, очевидно, для того, аби підкреслити природні особливості названих земель.

Як самостійна земля Полісся відоме з XIV ст. і прив'язувалося переважно до Надприп'ятщини, що складала основу Турово-Пінського та Чернігівського князівств. Так, польські дослідники XIV—XVI ст. Поліссям вважали Берестейську та Турово-Пінську землі, розташовані між Руссю, Литвою, Волинню, Мазовією і Пруссією. На цей регіон вказував І. Ф. Євлашевський, описуючи в щоденнику похід Наливайка: «...а пішов він із Слуцька на південь ку Полессю».

Більш точні дані про кордони Полісся дають картографи XVII ст. Г. Гаррітсон і Г. Боплан. Гаррітсон, наприклад, до Полісся відносив області від Бреста до Мозиря і від Пінська до Волині. Щодо Боплана, то він, окреслюючи межі Українського Полісся, називав область, обмежену річками Прип'ять та Горинь. Така локалізація Полісся співвідноситься і з етнічною історією населення цього краю. Саме в цьому регіоні сусідили декілька слов'янських племен: поляни, сіверяни, деревляни, волиняни та дреговичі, епіцентр контактування між якими лежав в трикутнику Горинь — Прип'ять — Ясельда.

На цій території межували і два найбільших князівства — Київське і Володимиро-Волинське, що суперничали одне з одним. Така ситуація створювала певну нестабільність у їхній прикордонній смузі, а саме в районі Полісся. Через те Полісся час від часу потрапляло в залежність то від Київського, то від Галицько-Волинського, то від Чернігово-Сіверського князівств, що заважало стабілізації його становища та усталеності кордонів.

Самовизначення Поліської землі тамували й подальші політичні події — входження українських земель (у XIV ст.) до Великого князівства Литовського. Разом з тим вони сприяли локалізації регіону, пов'язаній з політикою загальної регіоналізації князівства: кожна земля здобувала більш чітку визначеність і етнографічну своєрідність — окремо Сіверщина, Київщина, Біла Русь, Чорна Русь і окремо — Полісся. Щодо Полісся, то воно у XVII ст. було поділене на дві частини: на Лівобережну, що підпала під вплив Росії, і Правобережну — сферу впливу Польщі. На цій основі сформувалися дві етнографічні зони Полісся: Наддеснянська (Лівобережна, або Чернігівська) і Надприп'ятська (Правобережна), вододілом між якими став Дніпро. Відповідно до нинішнього адміністративного устрою України Полісся як історично-етнографічний регіон включає Чернігівську область, північні райони Київської та Житомирської областей.

Тривала локалізація Поліського краю позначилася на формуванні його регіональної культури та її носіїв — своєрідної етнографічної групи — поліщуків. Етнографічна група Полісся відома з XIV ст., але під дещо іншими назвами — полісяни, підлісяни; з XV ст. з'являється вже сучасна назва «поліщуки». На первинному етапі її формування вона означала переважно міжетнічну спільність етнографічно близьких народів: українців, білорусів та литовців, об'єднаних однією державою — Великим князівством Литовським.

Пізніше внаслідок різного спрямування історичного розвитку окремих земель Поліського краю відбулося розмежування його окремих етнографічних груп. Воно зафіксоване в різних етнонімах та крайнонімах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (на Берестейщині, Підляшші, Чорній Русі) майже до XVII ст. називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На більш широкому етнонімічному рівні населення цих областей об'єднувалося назвою литвини в її державно-політичному, або, за тодішнім уявленням, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбулося на зламі XVII—XVIII ст., оформившись у самоназви: «палещуки», «полищуки», «полещуки», нарешті — «поліщуки». Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер. Поліщуки Українського Полісся мали суто етнографічну природу.


Сіверщина є своєрідною перехідною етнокультурною зоною від Вкраїни до Московщини, від України до Росії, її населення формувалося здебільшого на антській основі, на стику міжплемінних об'єднань сіверян та радимичів, розселених у долах Десни, Сейму та Сули. Генетично воно пов'язане з літописною «сіверою»: «Седома на Десне и по Семи и по Суле и нарекошася Север», їхні пізніші нащадки іменувалися севрюками, в головних рисах зберігши давньослов'янську традиційно-побутову культуру.

Крім автохтонного «сіверського» населення, на Сіверщині розселялися етнічні групи сусідніх земель, переважно росіяни та частково білоруси, утворивши декілька етнографічних груп. Одна з них — горюни — автохтонне руське населення, що сформувалось у XVI ст. на основі давньослов'янського населення Посейм'я та переселенців XVI—XVII ст. Пізніше російське населення поповнювалося за рахунок «служило-ратних людей» — стрільців, які після входження Чернігово-Сіверщини до складу Росії (1503—1608) розміщувалися в прикордонних повітах: «у градських воріт караули, московські стрільці на караулі стоять». Цим ратним людям-однодворцям «в службу» надавалися приміські слободи, а потім і землі, що ними інтенсивно освоювалися.

Серед російських мігрантів були й старообрядці, які виникли на хвилі соціального протесту проти православної церкви і внаслідок її розколу в XIV—XVI ст. Зокрема, вони «течаху в Стародубскую область и тамо пустыни населяюще», освоюючи землі Новгород-Сіверщини в лісистих місцях, де «приволье бродягам и особенно раскольникам».

На сіверських землях, що колись включали не лише північно-східні частини Сумщини та Чернігівщини, а й низку суміжних з Україною районів Білорусії та Московщини, утворилася етнографічна група литвинів. У історичних документах ця назва відома з XVI ст. як політонім — позначення громадян Литовської держави, серед яких були і білоруси, і росіяни, і українці. На етнічному ж рівні всі вони називалися «русичами», «руськими», «русинами», що свідчило про їхню причетність до Київської Русі.

Щоправда, в XVI—XVII ст. вони на етнографічному рівні вже почали розрізнятися, і це виявилось у відповідних назвах та самоназвах. Так, українці і росіяни, вважаючи себе руськими, білорусів називали литвинами, білоруси називали росіян московитами, новгородцями або псковичами, українців — козаками, черкасами, сіверянами. На державному ж рівні всі вони називалися литвинами, диференціюючись, однак, у дещо незвичний спосіб: «литвини руського роду», «литвини грецького закону» тощо. Починаючи з XVII ст., у зв'язку з примусовим навертанням православних білорусів та українців до греко-католицької віри, ареал етнонімів з коренем «рус» почав зменшуватися; їх замінили нові етнонімічні форми: литвини та білоруси — на території Білої Русі; козаки, русини, українці — в українських землях. Водночас серед окремої частини сіверського населення узвичаїлася самоназва «литвини» як означення їхньої етнографічної самобутності. В системі ієрархічної самосвідомості литвини як етнографічна група усвідомлювали свою причетність як до цієї групи, так і до Київської Русі, козацтва та України.


Слобожанщина (Слобідська Україна) — історично-етнографічний регіон України, що формувався на перетині осілої й кочової людності, в зоні інтенсивних контактів та взаємовпливів різних культур. Колись ці споконвічні українські землі звалися Заліською Україною, «полудневими» землями, а в більш віддалені часи — Стародубщиною, Сновщиною, Подонням. Тривалий час Слобожанщина була «диким полем» між Україною, Росією та Кримським ханством. Першим, хто відважився захистити ці землі від кримських орд, був український князь Дмитро Вишневецький (відомий з українських дум як Байда): у 1559 р. «побив кримцов на Яйдаре». Відтоді українські козаки стали повноправними господарями у слобідських землях. Вже у 1599 р. вони заселили Валуйки, а згодом Усерду, Яблуневе, Корочу; 587 козацьких сімей мешкали у Харкові. На початку XVII ст. на вільних землях засновуються десятки українських сіл. Тільки Іван Мазепа, котрий особливо хотів утвердитися на Слобожанщині, мав 49 сіл, селищ та слобід, у яких налічувалося 5136 селянських дворів та 967 дворів «вільних черкасів».

Власне, українська колонізація Слобожанщини дала змогу Московській державі пересунути її південні кордони від Путивля до Війська Запорізького, поступово заселяючи нові землі російськими поселенцями. Серед останніх здебільшого були «служилі» люди (стрільці, пушкарі, засічна сторожа, воротники, діти боярські) — однодворці, покликані захищати прикордонні землі. Саме з цією метою у XVII—XVIII ст. ними побудовано кілька величезних фортифікаційних споруд-ліній: Бахмутська лінія, Нова лінія тощо.

Окрім ратних людей, колонізаційна хвиля охопила також біглих кріпосних з центральних губерній Росії, а з другої половини XVIII ст. — російських селян, переселених поміщиками на «слободні землі». Саме вони стали основою етнічно змішаних поселень Слобожанщини. Певну роль у заселенні Східної Слобожанщини відігравало і донське козацтво, що часто взаємодіяло з українським козацтвом. Одним з перших, хто почав освоювати землі у Дикому полі, був гетьман Острянин, який у 1638 p., перейшовши російський кордон, осів на старому городищі Чугуєві. Там, на етнокультурному і міждержавному неспокійному прикордонні, налагоджувалося мирне життя сміливих переселенців з України, Росії, в тому числі з Дону. Саме про цей слобідський край Микола Сумцов писав: «...хто побував на Слобожанщині, побачив, що край цей добрий на все — хліборобство, бджільництво, усяку садовину й городину».


Донщина (Подоння, Донбас) — частина східно-слов'янських земель (сучасні Донецька та Луганська області), які інтенсивно колонізувалися українцями, а також росіянами та іншими національними групами людей у XVII—XVIII ст., після їхнього звільнення від Кримського ханства і Туреччини. Це, власне, «слободні» землі, Дике поле, Гуляйполе та інші.

За літописними свідченнями ці землі, відомі з VIII ст. як «полудневі», були місцем розселення слов'ян і доходили до Дону: «подорожник Рюйсброк називав Дон кордоном Русі», її окраїнною територією була Тмуторокань. Проте з наступом степових кочівників — хозар, печенігів, половців — розпочалася тривала боротьба східних слов'ян за своє «чисте поле».

Історична пам'ять зберігає декілька припливів і відпливів східнослов'янських племен, а відтак і українців. Перша хвиля розселення слов'ян у придонські степи припала на VII—VIII ст., а відплив із степів та передстепових країн під тиском печенігів — на X ст.; вдруге рух у степи спостерігався в середині XI ст., коли ослабла печенізька орда; новий відтік — наприкінці XI ст. під тиском половців; третій наступ на степи відбувся в XII ст. і був пов'язаний з занепадом половецької сили й хижацтва; татарська навала XIII ст., що принесла жахливу руйнацію всього українського Подніпров'я, — і колонізаційні успіхи XIV—XV ст. (п'ята хвиля), коли татарська орда в усобицях втратила будь-яку активність і силу; кримські спустошення кінця XV — першої половини XVI ст. української передстепової території — і нова (шоста) колонізаційна хвиля, яка з розвитком військових сил українців (козаків) просунулася на зламі XVI—XVII ст. в спустошені простори.

З другої половини XVI ст. тиск турецьких орд послаблюється, натомість посилюється рух українського населення, спричинений соціальними, політичними та національними утисками прийшлих та «своїх» гнобителів. Масовий рух розпочався у XVI ст. і тривав у XVII, XVIII і навіть у XIX ст., коли українські біглі селяни залюднювали величезні простори Донщини, Слобожанщини, Українського Причорномор'я.

Усі ці міграційні хвилі і флуктуації мали величезний вплив на українську етніку, зокрема на регіональність її структури. Лакмусом цього процесу може слугувати мова в усьому розмаїтті її говірок та діалектів: найхарактерніші з них збереглися, як правило, на окраїнах, насамперед там, де не було значних переміщень — у західних, гірських, поліських зонах; в інших місцях вони позначені новоутвореннями.


Нижня Наддніпрянщина, відома ще як «Південь України», «Українське Причорномор'я», «Таврія», разом з Донщиною становила Український степ, де 5000 років тому розташовувалася одна з найдавніших прабатьківщин трипільської культури, що поширювалася до Середньої Наддніпрянщини. Відтоді Українське Причорномор'я було заселене слов'янською людністю; понад 1000 років тому воно становило ядро розселення східнослов'янських племінних об'єднань уличів і тиверців, а відтак стало зоною міграційних флуктуацій слов'ян та степових кочівників.

Початок планомірного заселення Причорноморських степів припадає на XVII—XVIII ст., насамперед українськими козаками, які утворили там Причорноморське козацтво. Про це, свідчить, зокрема, виданий царським урядом указ «Про неукріплення в холопство малоросіян». Масове ж заселення краю відбувалось у XVIII ст., відоме в історії як шоста колонізаційна хвиля на споконвічні землі слов'ян. В основному це були переселенці з різних регіонів України, насамперед з Полтавщини, Київщини та Чернігівщини, що обумовило високий рівень українізації Степової України: наприкінці XVIII ст.— 71,5 %, наприкінці XIX — 75 %.

Другий етнічний міграційний потік складали росіяни, здебільшого трьох соціальних категорій: військові переселенці, селяни та сектанти. Пріоритетне значення серед них надавалося військовим переселенцям та державним селянам (військовим поселянам), які несли військову службу та сплачували поземельну ренту. Для виконання завдань військово-стратегічного характеру, спрямованих на захист прикордонних районів, було утворено Новоросійську губернію. Перша згадка про неї міститься в царському указі від 22 березня 1764 р. в зв'язку з об'єднанням Нової Сербії та Нової Слобожанщини в губернію, її ядро становили «задніпровські місця»: Українська лінія, Нова Слобода, Нова Сербія та Слов'яно-Сербія, а згодом — землі Надбужжя й Нижньої Наддніпрянщини.

З перемогою Росії над Туреччиною і підкоренням Росією Криму відповідно до маніфесту від 8 квітня 1783 р. півострів був перетворений на Таврійську область, а пізніше і на губернію, включивши до свого складу ще й землі Північного Причорномор'я та Приазов'я. Нові малозалюднені землі освоювалися численними мігрантами, які утворили два основних; потоки: частина спрямовувалася в Крим, інші — у степову зону. Щодо останньої, то вона заселялася не тільки українцями та росіянами, а й численними західноєвропейськими колоністами: сербами, албанцями, болгарами, німцями, австрійцями, шведами, швейцарцями та ін., формуючи надзвичайно різноманітний етнічний склад населення Степової України.

Ще розмаїтішою була етнічна структура населення Криму (або Тавриди, як у давнину називали півострів), оскільки пізніші міграції на його територію росіян, українців, албанців, естонців, циган накладалися на давній етнічний пласт. Про нього писав ще Геродот, зазначаючи, що в Таврії, крім таврів, мешкали кіммерійці, які у VIII ст. були вигнані скіфами, водночас на півострові розселилися греки, пізніше на ньому бували готи, гуни, хозари, печеніги, половці. У X—XI ст. в Криму виникають вірменські поселення, викликані як масовою міграцією вірмен після загарбання їхньої території (у VII—XI ст.) арабами та турками-сельджуками, так і антивірменською політикою Візантії. Приблизно в ці часи в Криму осідають караїми та кримчаки — складне за етнічною основою населення. Скажімо, кримчаки — автохтонне населення Криму — формувалися за участю хозар, євреїв, татар і частково італійців. Після завоювання Руської землі татаро-монголами Таврія підпала під вплив татар, що, до речі, не позначилося на урізноманітненні етнічного складу населення. Воно у XV—XVII ст. вбирало нову хвилю грецької міграції внаслідок виселення греків з Туреччини, як і «волохів», циган, а у XVIII ст. — грузинів.


Бессарабія (Південна) — історично-етнографічний регіон України, що склався в Придунав'ї та Нижньому Подніпров'ї, завжди виступав зоною інтенсивних етногенетичних процесів. Адже тут близько 5000 років тому зустрілися два індоєвропейських потоки — скотарі і землероби трипільської культури; в період грецьких колонізацій усталилися грецькі колонії, у III ст. греки були відкинуті готами за Дунай. Починаючи з V ст. Бессарабія заселялася слов'янами, зокрема племенами уличів і тиверців, хоча вона прийняла і деякі інші етнічні субстрати: кимврів, скіфів, тиритів, готів, обрів, болгар.

Назва «Бессарабія», або «Цара бессарабська», тобто «земля Бессараба» відома з кінця XV — початку XVI ст. У волосько-болгарських грамотах XV ст. так називали Валахію разом із Придунайськими землями. Пізніші історичні документи цю назву поширюють і на Буджак та Ногайські степи, котрі в ранньому середньовіччі населяли уличі (угличі).

У середині XIV ст. територія Бессарабії увійшла до Молдавського князівства, а з початку XVI ст. її південна частина — Буджак та північна — Хотинська земля були підкорені Туреччиною. Згідно з Бухарестською мирною угодою 1812 р. Бессарабія була приєднана до Росії, спочатку в статусі намісництва, а пізніше — губернії. З 1924 р. Південна Бессарабія увійшла до складу Молдавської автономної республіки, а після утворення Республіки Молдавії — до складу України. Тепер Південна Бессарабія входить до складу України, Північна — до складу Молдови.

На території Південної Бессарабії, у її південно-східній частині, сформувалась історична зона, що одержала назву Буджак (у перекладі з тюркського — «кут»). З XVI ст. її заселяли переважно ногайські племена, що колись складали одну з татарських орд. Їхня етнічна основа була неоднорідною, утвореною з чотирьох кочовищ (Едісан, Оран-Огли, Оршубет-Огли та Канесі) та кількох етнографічних груп. Одна з них — огузи — стала основою, як вважають дослідники, для формування гагаузів, що й нині проживають в Бессарабії.

Розселені у Буджаку ногайці в середньовіччя були відомі під іменем «буджаків», «буджацьких татар», або «буджак-татарів», що в перекладі на українську означає «татари, які проживають у куті». Описуючи цей народ, Г. Л. Боплан відзначав свавільність їхніх правів. До Буджаку, писав він, йдуть бунтівні татари, котрі не визнають ані хана, ані турок. Вони постійно нишпорять пустельними степами, щоб грабувати християн і продавати їх на галери; уриваються іноді в Україну та Поділля, не залишаючись там надовго.

Сучасний етнічний склад населення Буджаку, як і Бессарабії в цілому, почав формуватись у XVI—XVII ст. переважно на українському грунті. Він включав давнє слов'янське населення, а також «русняків», що прибували з Галичини у XVI—XVII ст., «малоросів» — з Малоросії та козаків, котрі змушені були піти із Запоріжжя після скасування Запорізької Січі. Одним із значних міграційних потоків у Бессарабію був потік, пов'язаний із переселенням молдаван. Рятуючись від репресій турецьких загарбників та експлуатації місцевих «господарів», вони у XVI ст. тікали в Україну цілими сім'ями. Ця міграційна хвиля тривала до кінця XVIII ст. Приблизно у цей же період (з XV ст.) у Бессарабії з'являються цигани, пізніше розселившись у Новоросії, Буковині та інших регіонах України, а у XVIII—XIX ст.— так звані варшавські переселенці (поляки і німці), болгарські та албанські колоністи.


Буковина — історично-етнографічний регіон України, що формувався на стику різних земель, держав і народів, був тривалий час відірваним від українського материнського етнорегіону. З XII ст. вона входила до складу Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства, пізніше — Румунії.

Етнічна історія Буковини сягає Шипинської землі, що зберігала свою автономію і в складі Молдавського князівства. В грамоті короля Владислава 1433 p. вона визначається як земля, що лежить поза «землею Волоською» — «межи нашою землею Руською (Галичиною) й землею Волоською». У середині XV ст. автономію Шипинської землі було ліквідовано і поділено на цунати (волості). Хотинський та Чернівецький цунати стали відомі під назвою «Буковина». Нині вона включає Чернівецьку область.

Щодо назви «Буковина», то вперше вона з'являється в грамотах молдавських господарів у XIV ст. і пов'язана з природною особливістю краю — буковими лісами.

Етнічний склад населення Буковини формувався на слов'яно-українській основі протягом тривалого часу. Починаючи з XV ст. на її території з'явилися євреї. Це були в основному вихідці з Польщі, котрі концентрувалися в Чернівцях та невеличких містах Буковини згідно з прийнятою урядом Росії смугою осілості. Значний міграційний потік становили в XVI ст. і молдавани, шукаючи на Буковині та Наддністрянщині порятунку від репресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст., на Буковину переселяються російські розкольники: потомки донських козаків, що зазнали поразки в Булавинському повстанні, — некрасівці, а також липовани. Останні переселялися здебільшого з-за Дунаю, згодом з Бессарабії, а частково із внутрішніх губерній Росії.


Покуття — етнічна земля українців, розташована у верхів'ях Дністра та Пруту. Вона згадується ще давньоруськими літописцями: «...людей з Покутя и Подоля забрали були турки». Щодо етнічної історії, то Покуття тривалий час підпорядковувалося різним князівствам: то як «південно-східна частина Галичини», то як «область Буковини». Статус самостійного регіону Покуття здобуло в XVII ст.

Тоді його кордони, за свідченням Гійома Л. де Боплана, мали такі обриси. Східний кордон Покуття розпочинався від Дністра поблизу Червонограда, далі йшов на південь до річки Прут, де впадає Черемош, піднімався в його верхів'я до Карпатських гір. Західний кордон Покуття становив хребет Карпатських гір, на північному заході він пролягав по річці Свиця.

Отже, Покуття являло собою трикутник, межуючи з Поділлям і Молдаво-Валахією, Трансільванією та Червоною Руссю. Аналогічні обриси і сьогоднішнього Покуття, розташованого на стику трьох історично-етнографічних регіонів: Галичини, Поділля та Буковини (це значна частина Івано-Франківської області), що, власне, і визначило його назву.


Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна, Угорська Русь) — історично-етнографічний регіон України, що нині включає Закарпатську область, її етнічна історія — оригінальна, по-перше, тим, що пов'язана з історією різних археологічних культур (Іпотешт-Кіндешт-Чурел, празької, Луки-Райківецької), різних східнослов'янських племен і племінних об'єднань (карпів, хорватів, частково уличів і тиверців); по-друге, історія Підкарпатської Русі протягом сторіч формувалася в певній відірваності від історії материнського етнорегіону — України. Починаючи з XII ст. Підкарпатська Русь була підкорена Угорщиною, возз'єднавшись з Україною лише у 1940 р.

Первісна етнічна основа Підкарпатської Русі є слов'янською, а етнічної історії — Київська Русь. В «Повести временных лет» наголошувалося, що Володимир Святославич жив у злагоді з сусідами: Болеславом Лядським, Стефаном Угорським та Андріхом Чеським. Прикордонна смуга з Угорщиною пролягала на південь від прикарпатських хребтів, північним кордоном слугувала Тиса; кордон, що роз'єднував землі України, загарбані Польщею, Угорщиною та Молдавією, проходив по хребту Лісистих Карпат, котрі угорські хроністи називали «горами Русів».

Русинська топоніміка, надзвичайно поширена в Підкарпатській Русі задовго до її підкорення Угорщиною, свідчить, зокрема, про її східнослов'янську основу. По суті, вона включає іншоетнічні субстрати лише з XIII ст., коли у Закарпаття проникають волохи, а у передгір'я Буковинських Карпат — предки молдаван та румунів. У молдавському літопису XVII ст., наприклад, зазначалося, що Хотинська та Чернівецька волості заселені русинами повністю, а Яська і Сучавська — наполовину. Те ж саме стосується і міжетнічного пограниччя в Підкарпатській Русі.


Запорізька Січ (Запоріжжя) — історично-етнографічний регіон, що формувався на кордоні з кочовими народами Степу, історичними етапами якого стало утворення двох головних етнічних земель: Надпоріжжя та Запоріжжя. Ще у X ст. в районі Дніпровських порогів, поблизу острова Хортиця, для охорони купецьких караванів від нападів степовиків виникають укріплені поселення, що в XII—XIII ст. перетворилися на справжні городища. Поступово складалася відносно незалежна земля Надпоріжжя.

Давньоруські літописи ще не називають мешканців цих земель козаками, хоча є всі підстави вважати, що вони існували вже в ранньому середньовіччі, з XII—XIII ст. За всяких обставин історичні дані свідчать про велику кількість людей — холопів і смердів, які втікали від своїх господарів і оселялися в прибережній полосі степової течії Дніпра і своїм способом життя, своїми звичаями нагадували козаків — «людей незалежних, вільних, хоробрих, що присвятили своє життя військовим подвигам».

Таким чином, козацтво як соціальне явище виникло набагато раніше етноніма. Вперше назва «козаки» згадується в XIV ст., спочатку в половецьких словниках та актах італійських колоній в Криму, а в 1492 р. — в українських літописах. Тоді ця назва означала людину неосілу, «степового добувача», «їздити у козацтво», «козачкувати» значило те саме, що промишляти в степах.

Починаючи з XV ст. дещо змінився склад і ареал поселення козацтва. Хвиля «степових добувачів» стала могутнішою, що зумовлено посиленням в Україні панщини. Селяни, опираючись феодальному гнобленню, масово тікали в окраїни, спочатку на Поділля й Київщину, а коли й там закріпилося феодальне землеволодіння, — на південь, у безлюдні степи. Як колись, за часів Київської Русі, так і тепер, у XV ст., знову спалахнув колонізаційний рух, що йшов у напрямку моря.

Найбільшого апогею він досяг у другій половині XVI ст., після укладення Люблінської Унії (1569 р.) між Польщею та Литвою, внаслідок чого українські землі потрапили під владу польського короля і шляхти. Поневолювання України супроводжувалося посиленням феодального гноблення та релігійними переслідуваннями. Найбільш непокірні українські селяни тікали у Дикий Степ та Нижню Наддніпрянщину, в занедбані від постійних набігів турок і татар споконвічні слов'янські землі. Тут будувалися військові поселення і створювалося Запорізьке Військо, виникло українське козацтво — унікальне явище в світовій історії. Воно поєднувало ознаки військової демократії та демократії соціальної. Саме ці самобутні риси дали привід, аби назвати Запорізьку Січ «козацькою християнською республікою».

Центром українського козацтва було Запоріжжя — земля на південь від Дніпровських порогів, яка в ході національно-визвольної війни постійно розширювалася, а по суті, ставала територіально-політичним утворенням. З 1650 р. ця частина України дістала назву Гетьманщини, що проіснувала до 1779 p., тобто до скасування Запорізької Січі російською імператрицею Катериною II. Історична пам'ять зберегла її первісну назву — Запорізька Січ, як і її історичних земель — Запоріжжя та Надпоріжжя («Козацтва»).



Оригінал знаходиться за адресою
http://etno.iatp.org.ua/book1/lecture04.html

Рік публікації - 1996.

Джерело -

Українська Етнографія

Книги, курси лекцій, статті, матеріали


Див. також:

Буджак (Південна Бессарабія)

Буковина

Галичина

Донбас

Донеччина

Запоріжжя

Київ

Київщина

Крим

Нижнє Подніпров'я

Одещина

Поділля

Полісся

Середня Наддніпрянщина

Слобожанщина

Сумщина

Чернігівщина


08.2007
Теми, об'єкти: Середня Наддніпрянщина, Київщина, Переяславщина, Чернігівщина, Київ, Київська Русь, Новгород-Сіверщина, Надбужжя, Галичина, Поділля, Полісся, Сіверщина, Сумщина , Слобожанщина, Донщина, Донбас, Надбужжя, Нижня Наддніпрянщина, Українське Причорномор'я, Таврія, Український степ, Крим, Південна Бессарабія, Буджак, Буковина, Покуття, Підкарпатська Русь, Запорізька Січ, Запоріжжя