Подорож Україною
 
   

    Тут представлено текст публікації Горганське царство: вхід тільки за запрошеннями
Автор -
Іван КРАЙНІЙ
Оригінал знаходиться за адресою
http://www.umoloda.kiev.ua/number/778/201/28299/
Рік публікації - 2006
Джерело - Газета "Україна молода"

Іван КРАЙНІЙ

Горганське царство: вхід тільки за запрошеннями

Коли наш УАЗик натужно грібся чотирма колесами, долаючи останні кілометри до Великого і Малого Ведмежиків (назва гір походить від великої кількості ведмедів, які тут колись розкошували), директор природного заповідника «Горгани» Василь Кисляк цілком серйозно зауважив: «Чим гірша дорога, тим краще». Недоречний для цивілізованого світу висновок у заповідній зоні сприймався як охоронна грамота від непрошених гостей. Пересуватися цим унікальним куточком природи без дозволу і супроводу лісників чи єгерів, як тут кажуть, не вільно. Тим більша інтрига очікувала попереду: пошуки рикаючих оленів, оповідки про чари і чарівників при нічній ватрі, мох-антиалкоголь та гектари скелястих розсипів, що дали назву Горганам.


Зупинка на Нивці, яка тисячоліттями не бачила плуга


До розташованої між горами, на висоті 1100 метрів над рівнем моря, затишної долини з чудернацькою назвою Нивка (навряд чи хтось колись - від неандертальця до моторизованого гуцула - ходив тут iз плугом) ми добралися перед заходом сонця. Нивка - це вкритий майже ста видами трав оазис серед густих лісів і кам'янистих розсипів. Праворуч, трохи вище, гніздиться урочище Садки, яке нарекли зовсім не на честь фруктової плантації, що тут не пережила б і однієї зими, а завдяки вологій місцевості, на яку полюбляють «сідати» тумани.

Часу в нас залишалося рівно стільки, щоб встигнути завидна хоч трохи роздивитися довколишні краєвиди і з прив'язкою до місцевості спланувати завтрашній день, присвячений, передусім, пошукам оленів-самців, гучне ревіння яких символізує коротку, близько місяця, пору їхніх шлюбних пригод. Та погода звечора не обіцяла нічого приємного: посилився різкий вітер, що хитав верховіттям смерек, як стеблами очерету, а з південного заходу почали наповзати загрозливі хмари.

Господар Нивки, меткий і добре обізнаний зі своєю справою 26-річний лісник Володя Остап'юк, заходився на пічці-буржуйці варити ріпу (так по-місцевому називається картопля) й смажити опеньки у сметані. Невелика, складена з дерев'яних брусів хатинка, де лісник зупиняється на відпочинок після тривалих обходів, з'явилася тут лише торік. Її спартанську обстановку, окрім залізної пічки, доповнюють продовгуватий дерев'яний стіл, двоє збитих зі смерекових дощок лежаків та старезний холодильник «Кристал», який виконує роль залізного ящика для зберігання харчів. Проте в оселі - чисто й затишно, ніздрі незвично лоскоче терпкуватий, з гірчинкою диму, запах живиці. Екзотики додає усвідомлення того, що в радіусі щонайменше дванадцяти важких гірських кілометрів немає жодної людської оселі. Найбільш відомий населений пункт - Яремче - розташований на північний схід. Влітку такий ступінь ізоляції можна сприйняти як благо, але з настанням холодів починаються справжні випробування.

На початку цьогорічної весни утворився майже півтораметровий шар снігу. Аби добиратися сюди з рідного Черника, Володя власноруч змайстрував снігоступи - круги на обидві ноги, що утримують вагу тіла на сніговій поверхні: за будь-якої погоди й пори року лісник заповідника мусить двічі на тиждень обійти свої володіння і зробити записи у щоденнику метеоспостережень. До того ж 18 березня тут сталася надзвичайна подія - снігова лавина, що зірвалася з вершини Великого Ведмежика, стерла, наче помахом диявольської чарівної палички, 9 гектарів прадавнього лісу. Тепер серед суцільного смарагду, що вкриває схили, зіяє зухвалою голизною рубець просіки, ніби нарочито прокладеної для гірськолижної траси - південніше, кілометрів за п'ятнадцять звідси, розташований відомий зимовий курорт «Буковель». Проте туристичному бізнесу сюди дорога заказана - в заповіднику площею 5344 гектари, звісно ж, законом заборонена будь-яка господарська діяльність. Стороннім ходити тут можна лише з офіційними провідниками трьома науково-пізнавальними стежками: «Над озером», «Полєнський схил» та «Джурджі».

Щоправда, в період масового збирання грибів у напрямку полонини «Новобудова» правдами і неправдами проникають десятки «нелегалів», інколи вириваючи з землі потужними авто загороджувальні металеві шлагбауми. Нерідко лісникам і єгерям доводиться ризикувати здоров'ям у протистоянні з такими любителями тихого полювання. При цьому дивно, як дешево держава оцінює працю тих, кому довірила оберігати живий архів природи. Приміром, інженер з охорони і збереження природних екосистем заповідника Юрій Ференчук, котрий має 35 років «лісового» стажу, отримує на руки, враховуючи всі доплати, зокрема гірські, 510 гривень зарплатні.


Звикання до заповідного статусу обійшлося без жертв


Про особливості природного заповідника «Горгани» нам розповіли ще в його центральному офісі, розташованому на околиці міста Надвірна. На унікальність Довбушанських (від назви найвищої тутешньої гори Довбушанки) Горган дослідники давно звернули увагу завдяки великим площам пралісів, до яких не добралася людина з сокирою. У держлісгоспах за те, що дерева лежать нерозроблені, накладають штрафи, а в заповідній зоні це - природний стан.

- Ідея створення природоохоронної зони, яка охоплювала б близько 50 тисяч гектарів високогір'я центральної частини українських Карпат, виникла у львівських лісівників-науковців ще до Другої світової війни, - розповідає директор заповідника «Горгани» з восьмирічним стажем Василь Кисляк. - Вона мала починатися від витоків Лімниці й тягнутися до Довбушанки. Проте у післявоєнний період з гаслами «Странє нужен лєс» почалося нищівне «освоєння» Карпат. Уціліли лише острівці пралісів, найбільше - на території нашого сучасного заповідника. У 1957 році вперше за радянської влади проблему заснування заповідника в Горганах як найвищої форми природозбереження на офіційній нараді в Москві порушив - і для цього треба було мати неабияку сміливість - надвірнянський лісівник Юрій Юркевич. Невдовзі в лісах, підпорядкованих Надвірнянському лісокомбінату, під охорону закону потрапили перші вісім пам'яток природи, потім утворилися невеликі державні заказники. 12 вересня 1996 року указом Президента України був створений природний заповідник «Горгани».

Добру для природолюбів новину мешканці найближчих сіл, зокрема Черника та Зеленої, спершу сприйняли в штики. Мовляв, цими лісами беззаборонно ходили наші батьки та діди, і ми ходитимемо там, де захочемо. Такі ультимативні заяви можна було сприймати по-різному - аж до застосування визначених чинним законодавством «каральних заходів», що неодмінно призвело б до непримиренної конфронтації з горянами. І ще невідомо, хто б вийшов переможцем із безкомпромісного протистояння: гарячі тутешні чоловіки, котрі здавна добували засоби до існування переважно заготівлею деревини, не потерпіли б раптових директивних заборон. За такої ситуації можна було спрогнозувати навіть нічні підпали будиночків на території заповідника і жорсткі розборки з особливо ревними його охоронцями - переважно односельчанами. На щастя, в період звикання до нового заповідного статусу обидві сторони не переступили делікатну стримуючу межу.

- Коли місцеві люди побачили, що працівники заповідника дбайливо бережуть кожну деревину, що звідти ніхто нічого не краде і не вивозить, то почали поводитися толерантніше, - стверджує Василь Кисляк. - Більше того, вони зрозуміли, що і в нас можна заробити якусь копійку, а за певних умов - збирати гриби на господарських ділянках.

- Терпляча роз'яснювальна робота щодо мотивів створення заповідника дала плоди, - підтверджує головний природоохоронець «Горган» Ярослав Голинський. - Якщо в 2001 році у нас було виявлено 83 кубометри самовільних порубок, то цьогоріч - жодного. Нам тепер легше охороняти ліси 200-300-річного віку, завдяки чому організовані відвідувачі й сьогодні, і завтра матимуть змогу потрапити в природне середовище, яким воно було у ХVІІІ-ХІХ століттях.


Капосні духи крутяться біля Черника, як пси біля бойні


Ми теж готувалися туди потрапити. Але спершу неквапом вечеряли в будиночку на Нивці й розмовляли мало не до півночі. За вікном - бадьора високогірна прохолода і темінь-темна, а в пічці весело потріскували смолянисті смерекові дрова, від чого багряні відблиски загадково стрибали по дерев'яних стінах і завішених сутінками кутках. За таких обставин політика і буденні клопоти стають нецікавими, поступаючись місцем тутешнім чугайстрам, мавкам, ворожбитам та надприродним явищам. Почали з найзвичнішого - того, хто «пужіє», тобто вночі лякає перехожих. З ним у горах стрічаються і малі, і великі. Наймолодший Володя Остап'юк пригадав, як кілька років тому він учотирьох з друзями вночі повертався з клубу додому і під мостом на річці Черник почув плач немовляти. Така оказія тут трапляється час від часу. Оповідач хотів було полізти подивитися, але хлопці стримали - могло кудись завести. На декого, розповідають, те невидиме з різними голосами «пужіннє» навіює такий страх, що люди затемна бояться виходити з власного подвір'я. В лісі на самоті може «взяти» і вдень. Бувають випадки, коли ніби якась невидима сила веде від гриба до гриба, і ти вже не знаєш, куди йдеш, бо підневільно втрачаєш орієнтацію. Тоді бере блуд.

- Старі люди кажуть, - приєднується до розмови інженер-лісівник Ярослав Дзебчук, - якщо почуєш у лісі крик пугача - обов'язково заблукаєш. Двічі мав нагоду переконатися на власному досвіді. Якось з товаришем пізньої осені зібралися на полювання - падав дощ зі снігом. Походили, походили лісом і чуємо крик пугача. Все, думаю, з блуду не вийдемо. Не повірите, ми цілісіньку ніч блукали місцевістю, де я змалку знаю мало не кожну смереку. Наукового тлумачення цьому немає, хоча бувають дивні ситуації, які потім «прояснюються». Трапився раз зі мною такий випадок: ніч застала на межі лісу, де починається гірська сосна. Вирішив заночувати. Розклав маленьку ватру і почав дрімати. Раптом хтось із безпросвітної темряви кинув у мій бік камінець, потім - корч. Стало лячно, але діватися нікуди - біля ватри безпечніше. Так і просидів до ранку. Коли розвиднілося, зрозумів, хто мене атакував. З'ясувалося, що метрів за двадцять від моєї стоянки лежав кимось раніше поранений молодий олень. Зачувши людський дух, ведмідь, який прийшов поласувати олениною, почав метати предмети, що потрапляли під лапу, аби мене відігнати. З власної ініціативи ведмеді на людей не нападають, хіба що ведмедиця, зачувши небезпеку для життя маляти, може кинутися першою.

Водій нашого УАЗика при цих розповідях пригадав настанови своєї бабусі, котра радила: «Володю, ти працюєш у лісі, то запам'ятай собі одно: якщо бере блуд чи хтось «пужіє», то переверни на собі сорочку, перехрестися і йди, не озираючись назад».

Не забули мої співрозмовники і про знахарів, котрі вміють відмовляти укуси гадюк. Юрій Ференчук згадав про односельчанина Михайла з Зеленої, якого не «проймала» зміїна отрута. Він брав у руки по дві-три гадини, і вони нічого йому не могли зробити. Навіть приходив із змією до крамниці й на прохання односельчан дати прикурити пропонував взяти сірники у його кишені, на що ніхто не приставав, бо боявся таких жартів. Сам Михайло, прозваний у селі Гадючником, дуже страшився жаб: побачивши її, кидався тікати.

Зате нічого не боїться ворожбит Михайло з Черника, якому приписують зв'язок з надприродними силами. В селі як «гарячу» новину мені розповіли про недавній випадок. До діда з невідкладною справою приїхали джипом якісь «круті» молодики, але господар відмовив в аудієнції, пославшись на неприйомний день. «Пацієнти» повернулися в центр села і там «з досади» трохи випили. Підігріті алкоголем, вони повернулися і в ультимативній формі зажадали від діда магічних дій. Цілитель не на жарт розгнівався, пообіцявши зробити таке, що їм надовго запам'ятається. Погроза невдовзі справдилася - джип через кілька кілометрів перевернувся на рівній дорозі уверх колесами. Шоковані водій і пасажири обійшлися переляком - на них не було жодної подряпини.

Карпатський кедр - у «зоні суворого режиму»

Під враженням почутого в уяві ще якихось хвилин десять виникали різні химери, але сон не затримався - нас очікував ранній підйом і тривала мандрівка місцями, про які ми вже знали «багато теорії», почутої напередодні від старшого наукового співробітника, кандидата сільськогосподарських наук Тараса Олексіва.

Флора заповідника нараховує 427 видів судинних рослин, зокрема з такими екзотичними назвами як зозулині сльози яйцевидні, вовче лико та страусове перо. Цілі розсипи мохів - індикаторів екологічної чистоти довкілля. Їх тут проростає аж 235 видів - від темно-зеленого до рожевого. Оспівана Володимиром Івасюком червона рута (рододендрон по-латині) - не що інше, як чагарничок, що ховається у високогір'ї, тому знайти його рожеву квітку вважається великою удачею.

Звичними мешканцями заповідної території почуваються олені благородні, косулі, дикі кабани, зайці та білки. У меншій кількості водяться бурі ведмеді, рисі, лисиці, куниці, норки, видри, тхори та вовки.

Одна з найбільших цінностей заповідника - сосна європейська кедрова, яка в дольодовиковий період нічим не відрізнялася від сибірського кедра. Ще 7-8 тисяч років тому її насадження домінували у структурі карпатських лісів. Однак потім тутешній клімат став теплішим і вологішим, чим зуміли скористатися смереки, ялиці та буки. З низин вони почали «дертися» на схили, витісняючи кедр в «зону суворого режиму» - на високогірні хребти та кам'яні розсипи. Лише там і на схилах крутизною понад 50 градусів сосна європейська кедрова дотепер утримує перевагу свого ареалу. Зовні вона схожа на сосну звичайну, котра росте у хвойних лісах Сіверщини чи Полісся, проте, на відміну від звичайної, - кремезніша і має в пучку не дві, а п'ять хвоїнок.

- Якби не було заповідника «Горгани», - стверджує Тарас Олексів, - то сосна європейська кедрова, не витримуючи в Карпатах конкуренції з іншими породами, опинилася б під загрозою зникнення. У нас вона проростає на площах близько 600 гектарів (обліковано понад 11 тисяч дерев) і перебуває не тільки під охороною, її ще й ретельно вивчають науковці. Поновлення кедрових насаджень природним шляхом проходить дуже повільно, бо великої шкоди завдають пташки кедрівки, котрі ще в липні починають висмоктувати з горішків недозрілі насінинки і можуть знищити весь урожай. Зрештою, до цієї породи великий інтерес постійно виявляють меблевики. Їх передусім цікавить м'яка деревина, гарна текстура, червонуватий колір, приємний вигляд і запах.

Справді, з документальних та літературних джерел відомо, що кедрова сосна була мало не культовим деревом для довоєнного західноукраїнського духовенства. Приміром, у дилогії «Сестри Річинські» Ірина Вільде зі знанням справи описує масивні, виготовлені з кедрового дерева меблі, якими була обставлена вітальня отця-каноніка Аркадія. Що вже казати про розташовану на лівому березі Лімниці літню резиденцію галицьких митрополитів, яка так і називалася - Кедрова палата. І перший в Західній Україні кедровий заповідник під горою Яйко на площі 260 гектарів виник саме з ініціативи митрополита Андрея Шептицького.


І благородний олень трохи пахне домашнім цапом


Іти з Нивки на риковисько, тобто слухати ревіння благородних оленів-самців, які скликають до себе «на побачення» ланей, ми збиралися ще задовго до сходу сонця. Та плани довелося переглядати з поправкою на вітер, який за ніч чомусь розлютився ще більше. Вирішили чекати, поки розвидниться. Ранковий чай, заварений на воді із сусіднього потічка, і хліб з маслом не поступалися амброзії богів Олімпу. Проте ми перебували в тривожному очікуванні - погода, за всіма прикметами, сприяти нам сьогодні не збиралася. Подарунком небесної канцелярії в таких випадках не тільки для нас, шукачів гострих відчуттів, а й для заклопотаних шлюбними проблемами биків-рогоносців вважався б тихий ранок з дрібним дощиком.

Про дивовижну церемонію оленячого «сватання» я чимало чув від досвідчених єгерів і читав у мисливських оповіданнях. Великий патріот Карпат Богдан Лучаковський, котрий у війну змушений був емігрувати на Захід, захоплено писав на чужині про оленяче рикання: «Це була весільна музика Горган, така могутня, якої не можна було почути ані в Альпах, ні в Трансильванських Карпатах, ніде на світі. Як шкода, що в ті часи ще не було портативних звукових апаратів, щоб можна було записати на грамофонову платівку. Може, лишилася б документальна пам'ятка по багатстві звіростанів у ловищах наших Горганів».

На Нивці про оленячі турніри з ревищем й ударами могутніх ріг об роги нам багато повідав досконалий знавець тутешньої фауни Ярослав Дзебчук, котрий любить цілими днями самотньо ходити гірськими лісами, «які найкраще знімають стреси», і слухати довкілля: «Я відчуваю, що мені хоче сказати пташка чи звірина». З його розповідей ми дізналися про те, що зрілий, віком 12-14 років олень в шлюбну пору може мати біля себе цілий «гарем» з п'яти-шести ланей, а молодші конкуренти крутяться неподалік, поки хтось із них в нетерплячці не кине виклик старшому. Тоді починається січа, переможець якої отримує все, а переможений або встигає накивати копитами, або залишається на полі бою з розпанаханим черевом. Бувало, хоч і дуже рідко, що обоє супротивників так спліталися рогами, що не могли розійтися - тоді двобій закінчувався обопільною загибеллю...

Близько 8-ї ранку все ж вирішуємо обережно пробиратися на схили гори Полєнський. Не встигли ми пройти від хатини вздовж потоку метрів сто, як чергове суворе попередження - зовсім поруч з важким гуркотом на землю впала стара смерека, повалена сильним поривом вітру. Потім в атмосфері стало спокійніше, і ми зосередилися на пошуках оленів, весь час піднімаючись угору. На очі потрапляють різні диковинки, навіть мох-антиалкоголь (лісник Володя напівжартома-напівсерйозно просить не вказувати точних координат, аби сюди по зілля для своїх чоловіків не з'їхалися жінки з усієї України), та не знаходимо головного - оленячих слідів.

Години через півтори Володя нарешті побачив свіжорозритий нетерплячими копитами лісовий грунт і почав нюхати повітря - серед свіжого хвойного озону ледь вловлювався не зовсім делікатний запах, схожий на «аромати» старого домашнього цапа. Сумніви зникли - десь неподалік олень-самець. На висоті 1400 метрів слідів стало ще більше. І ось воно - глухе відлуння «шлюбного» оленячого заклику, яке передусім адресувалося ланям. Та першим його рівно о десятій ранку почув кореспондент «УМ». Що це не слухова омана урбанізованої людини, а живий звук, по черзі підтверджують і мої досвідчені провідники - рикання повторюється кілька разів. Однак стає зрозуміло, що близько підійти до самця не зможемо - він подався на протилежний бік гори. До того ж, вітер не припиняється. Та тепер нам ніщо не заважає зосередитися на краєвидах неписаної краси.


Єдиний вихід із кам'яної пастки - тягнутися до неба


Зі схилів Полєнського добре видно маківки довколишніх гір, зокрема найвищої тутешньої Довбушанки (1754 метри над рівнем моря). Час від часу наштовхуємося на величезні, по кілька гектарів, суцільні кам'яні розсипи, названі місцевими людьми греготами або горганами. Є камінці величиною з півхати, є трохи менші, але лежать вони не в хаотично нагромадженому безладді, а гармонійно викладені велетенською невидимою рукою.

Колись, у дольодовиковий період, стверджують мої співрозмовники, у Карпатах не було жодної не вкритої зеленню «лисини» - ідеальна гармонія природи, майже така, як картинки земного раю у брошурах протестантських конфесій. Після льодовиків у горах залишилося чимало голих кам'янистих схилів - своєрідних шрамів. Природа сама їх терпляче заліковує за допомогою мохів і лишайників. Коли між камінчиками пилинка за пилинкою десятиліттями назбирується з наперсток грунту і туди потрапляє насінина, відбувається таїнство зародження життя - з'являється тендітний паросток посеред кам'яної пастки.

Ми бачили це диво природи - деревце сосни європейської кедрової в оточенні кам'яних розсипів. У сорокарічному віці воно ледь сягає півметра висоти, поступаючись у рості своїм ровесникам разів у десять, але самотужки виживає в неймовірно екстремальних умовах: влітку каміння розігрівається, як черінь селянської печі, а взимку його обпікають колючі льодяні вітри. І всі ці випробування деревцю-підлітку треба витримати, аби жити. Від спраги рятують дощі, вечірні роси і ранкові тумани. Поступово природа відвойовує в каміння життєвий простір.


* * *


... Поверталися ми додому вже надвечір утомлені і щасливі. Мабуть, нашу поведінку впродовж дня і ночі добрі лісові духи оцінили високим балом, бо при виїзді із заповідника, біля самісінького шлагбаума, проводжати нас вислали двох красенів-боровиків - явище у пралісах досить рідкісне (білі гриби ростуть у лісах молодого і середнього віку). Вони теж потрапили в об'єктив на згадку про чудову мандрівку Довбушанськими Горганами.



Оригінал знаходиться за адресою
http://www.umoloda.kiev.ua/number/778/201/28299/

Рік публікації - 2006.

Джерело -

Газета "Україна молода"

Щоденна інформаційно-політична газета "Україна молода" видається з 1991 року


Див. також:

Горгани

Добушанка (1755)

Карпати


09.2007
Теми, об'єкти: Карпати, Горгани, Довбушанка