Подорож Україною
   

    Тут представлено текст публікації Нові Афіни з гуцульською харизмою
Автор -
Іван КРАЙНІЙ
Оригінал знаходиться за адресою
http://umoloda.kiev.ua/number/1083/286/38781/
Рік публікації - 2008
Джерело - Газета "Україна молода"

Іван КРАЙНІЙ

Нові Афіни з гуцульською харизмою

Своєю славою Криворівня, звісно, найбільше завдячує Іванові Франку, котрий обожнював цей чарівний куточок Карпат. Починаючи з 1901 року, він майже щоліта, аж до останнього свого серпня 1914–го, з гамірного Львова приїжджав у село, яке «напувало душу супокоєм, тихою красою». Відомий етнограф Володимир Гнатюк назвав Криворівню, що набула тоді неофіційного статусу столиці літнього відпочинку інтеліґенції, Українськими Афінами, маючи на увазі її притягальну силу для вітчизняної творчої еліти та відомих діячів польської культури. За столітній відрізок історії криворівнянське довкілля майже не змінилося, хіба що ліси порідшали.


Франко їв гриби, якими зроду–віку нехтували гуцули


Сюди здавна ведуть три дороги: з півночі через Буковецький перевал (понад 900 метрів над рівнем моря), із заходу через Кривопільський перевал (понад тисячу метрів над рівнем моря) та з рівнішого буковинського сходу. Раніше приїзд сюди кожного літератора, зазвичай, завершувався оригінальними письмовими враженнями від довколишньої природи і спілкування з гуцулами, тому Криворівня, як коштовний камінь, виблискує на сторінках вітчизняної класики найнесподіванішими гранями. Місцевий парох Олекса Волянський, сучасник Франка, писав, що приїжджі захоплювалися не тільки «красою нашої гірської природи, а й не менше гарним положенням самого села, що розложилося в долині Черемошу, а довкруг оточене верхами гір, немов вінком». І, зрештою, Франковий погляд: «Ось Черемош під нами ізвився, як гадюка та срібно–зелена: він шумить, клекоче, мов скажений, під горбком гризе скалистий берег. Та над ним у святочному спокою гріється мале село гуцульське».

Спершу Іван Якович із сім’єю жив на правому березі Черемошу в оселі старого знахаря Проця Мітчука, котрий володів секретами лікування цілющими травами і знав безліч легенд, а потім перебрався на лівобережжя, в сучасний центр села, до заможного селянина Василя Якіб’юка. Господар уславився на всю Австро–Угорську імперію витонченою різьбою по дереву, за що удостоївся від цісаря Франца–Йосифа чотирьох медалей на віденських виставках. У його хаті, що збереглася після незначної реконструкції, в післявоєнні роки й відкрився музей Івана Франка.

«У Криворівні, як і у Львові, — розповідає старший науковий співробітник музею із 37–річним стажем, уродженець села Микола Дзурак, — Франко багато і системно працював за дуже щільним графіком. Проте вранці, а інколи й після обіду охоче ходив до Черемошу чи потоку Суха ловити пстругів, тобто форель, або збирати гриби, в чому вважався досконалим знавцем. З вікон хати–музею добре видно нашу найвищу гору Ігрець, на відрогах якої, зокрема на полонині Довга, він знаходив чимало грибів. Якось отець Волянський згадував, що Іван Якович із наймолодшою донькою священика принесли силу–силенну грибів, яких горяни зроду–віку не їли. Парох заборонив їх готувати, на що Франко, вчувши, сказав: «Ви, добродійко, зваріть, а я прийду та буду їсти». Після того, як Франкові нічого не сталося від грибної трапези, криворівняни і собі почали вживати їх у їжу».


Мрія горян–одноосібників — контракт із державою


Перша письмова згадка про Криворівню належить до 1654 року. Коли насправді освоювали цю територію першопоселенці і як відбувалося їхнє проникнення вглиб Карпат, історики не знають. Можливо, малодоступні узбережжя гірських річок, куди не досягала рука збирачів податків, обживали передусім волелюбні селяни, які так уникали підневільної праці. За переказами старожилів, село нібито назване на честь утікача з Поділля, кривого на одну ногу чи пораненого, який оселився тут, у прирічковій долині. Сусіди так і казали: «Підемо до Кривого, що живе на рівні». За іншою версією, нелогічне нібито поєднання в назві села кривого і рівного утворилося від тутешніх крутих поворотів і рівних ділянок русла Черемошу.

Криворівня, як для віддалених гірських поселень, досить успішно розвивалася вже в ХІХ столітті. Цікаво, що тоді, як і тепер, у селі проживало близько 1800 мешканців, проте тодішні селяни мали незрівнянно більше бажання займатись домашнім господарством, бо утримували 1604 голови великої рогатої худоби, 3809 овець, 530 свиней і 268 коней. У сьогоднішніх ґазд назагал набереться ледь третина такої живності. Нині чимало криворівнян заробляють на хліб у різних державних установах — до райцентру Верховина зо п’ять кілометрів асфальтівки. Близько сотні осіб виїхали на закордонні заробітки, проте з наміром обов’язково повернутися додому. Гірше тим, хто залишився у батьківських обійстях на розкиданих невеличких хуторах.

«Уявіть собі: найдальша хата у Бережниці знаходиться за 14 гірських кілометрів від сільради, — каже сільський голова Василь Зеленчук. — У нас відокремлено мешкає багато молодих працьовитих сімей, які вирощують худобу для екологічно чистого харчування міських мешканців. Поки почуваються в силі, то ще якось зводять кінці з кінцями, а потім виникає велика морока з оформленням пенсій. Я навіть підготував доповнення до Закону «Про статус гірських населених пунктів» з пропозицією укладання горянами–одноосібниками контракту з державою на вирощування п’яти і більше голів ВРХ. І ця робота має зараховуватися у загальний стаж. Якщо «контрактник» не здасть обумовлену кількість худоби, йому зменшуватимуть відсоток стажу. Механізм цієї поправки, звісно, потребує доопрацювання, але фінансово необтяжливе доповнення до Закону зняло б у горах чимало проблем».


Старшим — повагу, молоді — дозвілля


Два роки тому за посаду сільського голови, або, як тут за старою звичкою кажуть, «війта» змагалося семеро осіб. З великим відривом переміг 32–річний Василь Зеленчук, випускник філфаку Львівського національного університету. Він — представник давнього і шанованого в Криворівні роду. Обійстя його прадіда Пилипа Зеленчука колись гостинно прийняло Михайла Грушевського, а коли майбутній перший Президент України купив у селі віллу, з якої було добре видно Чорногірський хребет, то на час своєї відсутності письмово доручив Василевому прадідові (розпорядження зберігається дотепер) доглядати маєтність.

Криворівняни віддали перевагу молодому філологу, повіривши трьом його передвиборчим «китам»: селу — порядок, старшим людям — повагу, молоді — змістовне дозвілля. Найкраще, зізнається війт, вдається виконувати другий напрямок програми, бо інколи достатньо елементарної людської уваги, аби односельчанину навіть у критичній ситуації стало тепліше на душі, хоча, як стверджують поважні горяни, ще той сі не вродив, хто всім угодив.

Щоб там як, та за підсумками конкурсу на кращий благоустрій населеного пункту Криворівня в 2006–му посіла на Прикарпатті почесне третє місце. А турнірам місцевого інтелектуального клубу, до якого входить близько сотні юнаків і дівчат, вочевидь позаздрить не одне місто в Україні. Як і місцевим футбольним традиціям — аж три криворівнянські команди беруть участь у районній першості. Шестеро місцевих спортсменів входять до складу збірної команди України зі стрибків з трампліна. Та найсерйозніші свої перспективи Криворівня, звісно ж, пов’язує з розвитком музейної справи і потужнішим притоком туристів.


Якого вам ще музею треба?


У музеї Франка зберігається чимало оригінальних речей і меблів, якими послуговувалися відомі українці століття тому. Проте Криворівня вже в роки незалежності «приросла» ще трьома музеями, аналогів яким ніде немає, зокрема музеєфікованою хатою–ґраждою. Невдовзі планують відкрити ще кілька: Парафіяльний музей, Літературно–етногра­фіч­ний музей імені Михайла Ко­цюбинського та Володими­ра Гнатюка на Заріччі, Хо­рео­графічно–меморіальний музей Ярослава й Василини Чуперчуків на Москалівці, Літературно–меморіальний музей імені Станіслава Вінценза, польського письменника, автора тетралогії про гуцулів «На високій полонині». Кожен із них вартий окремої публікації, та за браком газетної площі обмежимося короткою розповіддю про Параску Плитку–Горицвіт, у хатинці якої над Калинівським потоком уже діє скромний музей. Молодою дівчиною Параску вивезли до гітлерівської Німеччини на примусові роботи. Коли повернулася додому, «совіти» невідомо за які гріхи заслали її ще на дев’ять років у інший кінець світу — за Урал. Мала коханого, та батьки заборонили з ним одружуватися. Залишилася самотня. Збудувала хатинку у присілку Грашпарівка і в ній після завершення щоденної жіночої роботи бралася за перо й олівець — душа прагнула високого. Вона, як розповів Микола Дзурак, підготувала 46 машинописних томів власних творів, кожен вагою по 5 кілограмів, намалювала до творів Івана Франка та Лесі Українки чимало ілюстрацій, створила цикл «Доля гуцулки» з 105 малюнків. Померла в 1998–му, на 72–му році життя. Завдяки старенькій друкарській машинці і звичайним кольоровим олівцям Параска залишила нам унікальну спадщину — несподіваний синтез дитячої наївності і філософської глибини...

Такою ж загадковою, як творчість Плитки–Горицвіт, залишається і сама Криворівня, скільки б про неї не писали і в минулому, і тепер. Не в останню чергу й тому, що криворівняни не забувають пораду свого відомого гуцульського діяча Петра Шекерика–Дониківа: «Шануймо рідну мову і рідну ношу (одяг. — Авт.). Поки в гуцула в скрині міль не буде їсти сардак, поки цей гуцул буде цікавий світові».



Оригінал знаходиться за адресою
http://umoloda.kiev.ua/number/1083/286/38781/

Рік публікації - 2008.

Джерело -

Газета "Україна молода"

Щоденна інформаційно-політична газета "Україна молода" видається з 1991 року


Див. також:

Карпати

Криворівня

Літературно-меморіальний музей Івана Франка

Музей М.Грушевського

Прикарпаття

Черемош


01.2008
Теми, об'єкти: Криворівня, Карпати, Прикарпаття, Іван Франко, гуцули, Черемош, музей Івана Франка, Михайло Грушевський, Параска Плитка–Горицвіт