Подорож Україною
 
   

    Тут представлено текст публікації Тисяча і... сто десять років відзначило нещодавно місто Полонне на Хмельниччині
Автор -
Ірина КОЗАК,Володимир КОРОЛЮК
Оригінал знаходиться за адресою
http://www.golos.com.ua/article/1202466233.html
Рік публікації - 2006
Джерело - Голос України

Ірина КОЗАК,Володимир КОРОЛЮК

Тисяча і... сто десять років відзначило нещодавно місто Полонне на Хмельниччині

Звернемося до витоків. Уперше назва міста згадується в Руських літописах у десятому столітті, де йдеться про річку Хомору і «град Полонний в лузе Хомори». 996 року, коли у Києві освятили Десятинну церкву Пресвятої Богородиці, князь Володимир Святославович після молитви сказав: «Ось даю церкві сій, святій Богородиці, от маєтності своєї десяту частину». Відтоді Полонне було приписане до Десятинної церкви.


Щоб ти вік прожив у Полонному


Зрозуміло, з назви міста можна розшифрувати багато історичних таємниць. То що ж означає вона? На думку одних дослідників, у ній прихована назва Полянської землі, інших — пішла від слова «полон», «полонити». Однак, схоже, треба погодитися з тими, хто вважає, що назва міста пішла від давньоукраїнського слова «полонь». Так у давнину жителі Полісся називали чисте безлісне місце, луку — луг, сіножать. Щоправда, дехто з дослідників стверджує, що таке слово зустрічається лише у словнику Бориса Грінченка. І то у значенні «взяти в полон». Однак чи справді класики завжди мають рацію?

На святкуванні ювілею одним з перших ми зустріли місцевого мешканця Юліана Санчківського. Розговорилися і попрохали, щоб він згадав місцеву приказку: як полончани кажуть, коли їм важко. Пан Юліан довго думав, жартував і врешті сказав, як видихнув: «Щоб ти вік прожив у Полонному». Ми здивувалися: «А що означає ця приказка?»

— Були такі, які не любили Полонного, то й казали так. Але я з ними сварився завжди. У Полонному вік прожив, хоча народився в селі на Житомирщині, і не жалкую.

Оце і здивувало:

— Чи є в місті мешканці — полончани, скажімо, в десятому коліні?

— Хто його знає... Скільки стикаюся з людьми, вони майже всі з села. Контингент місцевих жителів змінився. І дуже. Корінних жителів залишилося надто мало. Й захочеш щось дізнатися, а запитати нема в кого...

Власне, це не дивно. Над Полонним прошуміли віки, прокотилися війни, епідемії хвороб. А найстрашнішим було минуле століття...


Неопалима пам’ять


І все-таки народна пам’ять зберегла спогади не лише про події, які були порівняно — кілька століть тому — недавно. У назвах місцин, струмків, річечок. Наприклад, у Полонному є Різанка і Вмиванка — струмки, які впадають у Хомору.

Перша назва, за словами місцевих жителів, походить від різні, яку влаштувало монголо-татарське військо в Полонному. (Бо вже у дванадцятому столітті тут постала фортеця, яка захищала південно-західні рубежі нашої Батьківщини. Ось який опис її склали місцеві краєзнавці: «... з півдня і північного заходу обмивалася водами Хомори з її високими крутими берегами, а з півночі захищалася болотистим берегом і ще звідусіль валами, висипаними людськими руками»). Захисники міста зазнали поразки у цій різанині, а струмок, біля якого відбулася січа, дістав назву Різанка.

— А після битви враже військо, йдучи у напрямку Баранівки, — розповідає Юліан Санчківський, — в іншому струмку мили свої шаблі, кольчуги. Звідси і пішла назва притоки Хомори Вмиванка.

Це сталося 1241-го. А ще через 15 років Полонне, як і решта міст, розташованих на Хоморі, були спустошені галичанами і болхівськими князями.

А ще місто зазнавало набігів половців, про що згадує і літописець Нестор, й Іпатіївський літопис. Принагідно зауважимо, Полонне у той час було княжим градом то Володимира Мстиславовича, то творця Галицько-Волинської держави Романа Мстиславовича. До речі, саме тут, біля Полонного, його син король Данило розбив військо белзького князя Олександра, який не раз зраджував свого друга і переходив на бік ворогів у боротьбі за волинсько-галицький престол.

Проте занепад міста тривав недовго. Адже воно відігравало значну роль у захисті південних рубежів Волині, коли та входила до складу Великого князівства Литовського, а згодом і до Речі Посполитої. А тому, попри набіги татар, вважалося одним з квітучих міст Волині. У другій половині шістнадцятого століття навіть отримало Магдебурзьке право... Щоправда, під час Національної революції під проводом Богдана Хмельницького, а точніше 10 липня 1648 року, тут загинуло понад 12 тисяч мешканців, коли Полонне взяли штурмом козаки на чолі з полковником Максимом Кривоносом...


Без права на забуття


Перед початком святкування ювілею міста ми пройшли історичними місцями. Передусім направилися до костелу Святої Анни. Адже це пам’ятка культури шістнадцятого століття. 400 років височить він над Хоморою. Будівництво розпочалося 1585 року. Тут був центр міста, височіла ратуша. Й досі збереглися рештки земляних валів старої фортеці.

Однак лиха доля не оминула і це творіння людських рук. Уперше костел було зруйновано 1618-го під час набігу татарів. Через тридцять років він знову зазнав руйнувань.

А найстрашніші часи розпочалися у тридцяті роки. 1937-го костел закрили і знову пограбували. У підвалах НКВС живцем замурувало віруючих, утримувало ув’язнених...

Розповідає отець Августин: «У 1947 році з ув’язнення повернувся отець Антоній Хоміцький. Він домігся повернення храму вірним. А оскільки костел використовувався не за призначенням, потрібен був ремонт. Відкрили підвал, а там... Там останки закатованих. Послали запит у Хмельницький, а звідти з НКВС прийшло рішення: «Убрать!» Парафіяни почали діставати останки. Усе було перемішано. Рахували людей по черепах. 168 черепів. Останки відвезли на польське кладовище і там поховали. Отака історія. Звичайно, ніхто ніяких експертиз не проводив. Але люди пам’ятають. Маємо фотографії з похорону останків цих людей».

У святковий настрій полончан того дня вплелася і нотка смутку — у райцентрі відкрили меморіал жертвам Голодомору. Панахиду справляли священики усіх конфесій. За даними місцевих дослідників страшної трагедії українського народу, в 1932—1933 роках з карти району зникли чотири села: Залісся і Фадіївка (польські села), Єлизаветин (німецька колонія), Шурів, у якому мешкали українці, поляки, німці.

А щоб зрозуміти масштаби Голодомору, порівняймо кількість тих, хто вмер від голодної смерті, і тих, хто загинув на фронтах Другої світової. Так, у селі Котелянка, за списками, від голоду померло 142 людини, хоча, як пише П. Ящук, старожили нарахували 456 душ. А війна забрала 101 мешканця цього села.

Проте й досі точної кількості жертв ніхто не може назвати. Деякі дослідники, які встигли опитати живих свідків тих страшних років, стверджують: вимерла третина жителів району... Про це говорили і на мітингу, відкриваючи меморіал.


Форпост духу і колиска талантів


І водночас, всупереч лихові, буревіям, які пролітали над древнім містом, воно залишалося форпостом духу і колискою талантів. Сьогодні в країні добре відоме ім’я талановитої співачки, народної артистки України, почесного жителя міста Валентини Степової.

Вона спадкоємиця слави багатьох відомих земляків. Саме в Полонному пройшло дитинство відомого співака Лева Сибірякова, соліста Маріїнського оперного театру, на сцені якого він співав разом з Федором Шаляпіним та Леонідом Собіновим.

У Полонному почав писати вірші Перец Маркіш, який загинув 1949 року. Ось його рядки, присвячені малій батьківщині:

«Має місто передмістя.

В ньому монастирські стіни,

Є тут вал (фортечним зветься),

Це кордон. За ним лани.

Мур до неба аж піднісся.

І приїжджий повинен

Пам’ятати, що «фортеця» —

Щит на випадок війни».

Ще один полончанин — Лео Мол, знаменитий скульптор, автор пам’ятників Тарасу Шевченкові у Вашингтоні, Буанос-Айресі, бразильському Прудентополісі й, нарешті, в Санкт-Петербурзі. Окрім того, Лео Молодожанин — справжнє його прізвище — створив монументи святим князю Володимиру Великому та княгині Ользі у Лондоні. Всесвітньо відомий скульптор підкреслює, що він — українець, який народився в Полонному.


Фарфоровий оберіг


На лаконічному гербі Полонного — стара фортеця і... керамічна статуетка. Від фортеці залишилися рештки земляного валу, знак із написом «Городище» та провалля багатокілометрових підземних ходів. Натомість маленькі керамічні фігурки, делікатні і крихкі, зуміли вистояти під навалами ворогів і часу.

І сьогодні практично не знайдеш у райцентрі родини, де хоч би хто-небудь не працював на місцевому керамічному чи фарфоровому заводах. Щоправда, якщо на останньому завдяки неймовірним старанням його директора Лариси Пулковської продовжують ліпити, випалювати та розписувати чайні сервізи, обідній посуд, кавові набори та багато чого іншого, то «кераміку» (так місцеві жителі називають свій завод художньої кераміки) не пощастило. Його печі стоять холодні не один рік. А виставка, яку розгорнув під час святкування дня міста головний художник заводу Віктор Данильчук, — це водночас і гордість, і біль полончан. Він не без смутку розповідає і про свою історію, і про історію свого заводу. Майже півсотні робіт Данильчука представлені сьогодні в єдиному екземплярі. Чекають свого часу. Не може бути, щоб забулося назавжди таке унікальне мистецтво.

Адже не випадково на гербі Полонного — керамічна фігурка. Для міста із такою історією — це не тільки пам’ять, а й оберіг.

Саме тому, напевне, й обрали полончани міським головою Віктора Розумного, пов’язуючи з ним своє майбутнє.


Замість епілогу


Валентина Степова традиційно у день міста прагне приїхати сюди. І не приховує своєї радості: «На жаль, буваю вдома не часто. Але сьогодні дуже рада, що змогла приїхати на таке чудове свято. 1110 років — не кожному місту такий ювілей випадає. Тим більше такому маленькому, як наше Полонне. Я його дуже люблю, як усі ми, напевне, любимо рідні місця. Воно гарне і найкраще».



Оригінал знаходиться за адресою
http://www.golos.com.ua/article/1202466233.html

Рік публікації - 2006.

Джерело -

Голос України

Газета "Голос України"


Див. також:

Земляна фортеця з мурованим бастіоном

Костел Св.Ганни

Полонне

Хмельниччина


02.2008
Теми, об'єкти: Полонне, Хмельниччина, костел Святої Анни, рештки земляних валів старої фортеці